Країна гіркої ніжності - Володимир Лис
— Це добре, — сказала Віта. — Навіть дуже добре. — І призналася: — Я поїду до нього.
— І я поїду, — стомлено, гасячи зітхання, сказала Зіна. — Тільки перше побачення йому дозволено в жовтні.
— Чому в жовтні?
— Через півроку з часу арешту. — І додала: — Там колонія для рецидивістів.
— Рецидивістів?
— Ну, тих, що не вперше сидять.
— Я поїду туди не на побачення. Назовсім. Жити.
— Жити?
Видно було, що Едикова сестра нічого не розуміє. Настала пауза, і крізь неї наче пливли до Віти розширені світло-сірі Зінині очі. Тьмяніші, ніж у брата. Майже такі, як у неї, Віти. Здивування виливалося з них, як вода з переповненого відра.
— Я житиму в тому селищі. Приходитиму до нього.
— Усе одно більше, ніж належить, побачень тобі не дозволять. Хіба…
— Хіба що? — Віта схопила Зіну за руку.
— Ну хіба влаштувалася б на роботу в ту колонію. То ж чоловіча колонія. Може, якісь санітарки в медчастину чи прибиральниці там і потрібні. Але то авантюра. Сама потім шкодуватимеш.
— Я не шкодуватиму, — затято вимовила Віта.
— Та ти ж вчишся в медінституті.
— Відрахують. Або сама напишу заяву.
Зіна підвелася, даючи зрозуміти, що розмова між ними закінчена. Уже біля дверей (розмовляли у їхній, Зіни й Едикових батьків, квартирі) сказала:
— Я, звісно, люблю брата. Він… Він сам, сам собі обрав шлях. Він справжній, хоть, може, й непутьовий. Але інакшим вже не стане. Ти тоже хороша дівчина. Тільки долю собі поламаєш. Ти ж не та… декабристка. Подумай. Бувай.
З тим і зачинила двері. Віта думала. Точніше, гнала геть думки-спокусниці. І слова про те, що ламає собі долю.
Щоб відрізати шлях до відступу, подала заяву на відрахування з інституту. Там були дуже здивовані: Віталія Снігурець зарекомендувала себе як одна з кращих студенток-першокурсниць. Якщо не найкраща. Віта пробурмотіла щось про стан здоров’я, про те, що помилилася у виборі професії.
Далі була розмова з мамою.
Віта воліла стерти з пам’яті ту розмову. Вона здавалася сном, але не реальним, не таким, що приснився, а вигаданим пізніше. Може, навіть учора, перед згадкою. Переграним, перевигаданим. Кожного разу так здавалося.
Віта намагалася наперед уявити, що скаже мама.
Може, просто поїхати, втекти, а тоді послати листа, в якому все викласти? Чи приїхати й поставити перед фактом.
«Я обдурювала найкращу в світі маму, — подумала Віта. — Найправильнішу. Ні, так не можна. Треба сказати — найдобрішу. І… І найошуканішу. Авжеж. Мною».
Але чомусь, чомусь великого каяття вона не відчувала. Тільки було якесь тремтіння. Маленька лихоманка, лихоманочка, як у передчутті майбутньої хвороби.
Віта намагалася стерти з пам’яті, викинути геть ту розмову. Але вона була і з роками здавалася виразнішою. І болючішою. Віта виклала геть усе. Не сказала тільки про ту таємну, таємно-обманливу поїздку в колонію. Не могла про це розказати.
Мама Даза слухала її закам’яніла. Незворушна. Віта говорила, говорила — про випадкове знайомство на пустирі, про зустріч потому, про приховане (прости, матусю) листування, про його повернення з ув’язнення, про те, що вона полюбила, покохала, так, так, мамо, покохала злочинця. Хоча він не такий, не такий, вона, Віта… Про те, що вона, мама, сама дозволяла їй вибір у складних ситуаціях. Як вважає за потрібне. Що мала право на той проклятий вибір. Що вона доросла, так, доросла, ти, мамо, сама це казала.
— Казала, — згодилася мама.
Це було чи не єдине слово, яке вимовила під час Вітиного збивчастого монологу. Ні, ще сказала, коли пауза між словами надто довго затяглася:
— Кажи далі… Я чую…
— Ах, ти чуєш!
Віта далі говорила, мов у гарячці. Мов — немов. Про те, що вона не може нічого зробити з собою. Що почуття сильніші за неї. Що мусить поїхати в те селище, де він, і жити там.
— Це я у всьому винна, — сказала нарешті мама після ще однієї паузи — Віта вже виговорилася.
— Ти? У чому?
— У тому, що ти так вчинила. Я щось не так робила. Не так виховувала. Не ті слова говорила. От і пожинаю плоди. Ми обидві пожинаємо.
— Ти дуже правильна, мамо, — сказала Віта. — Правильна і моральна. А я — негідниця. Може, в батька вдалася.
— Твій батько був гарною людиною, — сказала мама.
— Був?
— Ну, може, і є… Просто… Просто він кохав іншу жінку.
— Он як! — Віта аж звелася на ноги. — Він кохав іншу жінку, лишився з нею, адже так?..
— Нехай так.
— Клас! — вигукнула Віта. — Він лишився з нею, а ти… Ти маєш від нього мене.
— Але що це міняє?
— Багато що. Хоча б те, що ти, виявляється, не така, як я досі вважала.
— Яка ж я? — Мама це майже прошептала, мовби боялася, що хтось почує.
— Не така суперправильна. У тебе теж був гріх.
Віта це вигукнула ще голосніше. А далі твердо, з притиском, промовила:
— Я поїду до нього, мамо. Не пускатимеш — усе одно втечу.
— Я не триматиму, — сказала мама. — Я могла б просити. І прошу. Не їдь, чуєш, не їдь. Я ж прожила більше на світі. Він злочинець і злочинцем залишиться. Ті, хто хоче виправитися, виправляються після першого разу.
— Я вже не хочу його виправити, — сказала Віта. — Що буде — те й буде. Наші долі поєднані.
— Він тебе обдурить. Як уже дурив.
— Я йому потрібна. Він цього не знає, а я знаю.
— Ти так і не зрозуміла його. І себе не зрозуміла. Але себе ти ще можеш зрозуміти. То інший світ, і ти в ньому чужа. Жити за його законами? Доню, то не твої закони…
Мама, як завжди, була права. Мала рацію. Усе знала наперед. І нічим не дорікнула. Натомість дорікала собі. Істерики, докорів, як очікувала Віта, не було. Ніякого картання. Погроз. Лише докори собі. Віта зрозуміла, що вона програла, що летить у безодню. Але цього польоту не спинити, бо нема за що вчепитися. Нема, така біда. Хіба за Едика. За своє кохання до нього.
І вона вчепилася. Намертво.
І розтягла політ на цілих десять років.
