У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

-Верзи на здоров’я, а стіл уже готовий, вважайте. Лишилося тільки підігнати, підчистити, взяти на тиблі й склеїти, а потім пошліфувати, покрити лаком-кіноваром та поставити на місце, - пояснив вдоволений Карпо.

-Наговорив мішок вовни! Кіновар йому, бач, нагадуватиме, що стіл отой не чий-будь, а червонокозачий. Ти бачив, як він прилаштував оте точення до бантини? - повернув голову Явдоким до Левка. - Чудасія та й годі!

-Як не бачив, коли сам і порадив йому? - закехкав Левко. - Сподівав­ся на чарку чи й пугар,- пощупав він ніжки лави, на якій сидів. - Карпо, брате, не те, що ми з тобою, його на фронті грів кінь, а не окопи, а тут його вже із бідарів викреслили у повіткомі, чи то пак, занесли у незаможники за згодою із новим окружкомом.

-Жартуєш, Левку, чи таки справді щось чув? - зацікавлено спитав Карпо, зміривши того очима. - Хто ж те устиг отак проворно зробити? - зрозумів він, що гість говорить правду. - А кіновар Шимон мені діста­не не червоний, а вишневий.

-Слава Богу, знайшлися доброзичливці, - сказав Левко. - Мало їх, чи що, в нас?

-А таки-так, - спохмурнів Явдоким. - Мене б викреслили також, так на мені одинадцятеро ж ротів і жінка.

-То ще треба вияснити, Явдокиме, на тобі ті роти, а чи на Олиті? - натякав Левко на лінкуватість побратима. - А ділять людей, щоб вовками один на одного дивилися, - докинув згодом він, посмутнівши. - Я ото що більше дивлюся на наш теперішній лад, то більше переконуюсь, що не за те ми воювали, проливали кров і клади тіла й здоров’я.

-Воно і так, і не так, як подумати, - зауважив Карпо. - Не було ж виходу із нужди нашому братові без революції та знищення наброду різного, Боженко покійний набрід називав “Його  вічністю”.

-Біда наша ще й у іншому, казав мені колись Антін Драгомирецький: “Знищити ворогів - півділа, а ось знешкодити їх після поразки, в гражданці, коли вони притаяться, виживши, геть тяжко”. Як у воду він дивився. Мабуть, таки правими були укапісти і є боротьбисти Пісецький, Ткаченко та інші, що пішли врешті за незалежниками, - докинув Левко.

-Вони ж перекинулися до Терпила-Зеленого! - був мов ужалений Карпо. - А скільки той нашого брата виклав на полях та шляхах! А скільки сіл попалив! Пожежища ж лежали за ним слідом.

-Лежали-лежали, Карпе, але чи він нам був ворогом, чи хто інший, ганьблячи його, і хто за тим ховався, хто зна. Вчора і Григор’єв таким був, а сьогодні сумніви є, бандитами вони були, а чи мо’ й ми – сліпі, обмануті й ошукані.

-Приходить ця думка нерідко і до мене тепер, побратими, - вставив споважніло Явдоким. - Сам дивуюся часом, адже знаю, що вони робили ізнашим братом, коли ти, Левку, полишив фронт уже немічним. Та й люд, найпаче вчений, зчаста не їх, а нас бандитами називає. Я й інше хочу ще сказати, Левку. Дуже ти перемінився в гражданці.

-Перемінився, бо більше заплатив, ніж ти, не в образу тобі скажу, - кахикнув Левко. - Я б хотів помилятися, та видно, з часом і ви прийдете до того. Адже у нас своєї армії уже, вважай, немає, міліція і ДПУ чужі, міська Рада безвладна й безладна, гроші в наших банках не наші, залізниці керуються з Москви, хоч ми їх і будуємо, і ремонтуємо. Та й пошта уже не наша, отож, яка ми народовладна республіка?! Публіка, як каже Таран, є, а респу-права Бог дасть.

-Про те, що не буде в нас армії, чого ж плакати? - вів своє Явдоким. – Оте ж і з грішми, залізницями та поштою. Ми будемо користуватися ними, як своїми, та й тільки. Ото правда, що ДПУ чуже, так самі ж і винні, бо червонокозаки, повернувшись із війни, не пішли, бач, у їхні загони, а накинулися на землю. Я гадаю, що і вони проти бідарів не підуть.

-Проти бідарів не підуть, але ось Карпо уже не бідар сьогодні, а незаможник! То так, відірваний від нас із тобою, а завтра і нас розірвуть та протиставлять. Суть ще й у тому, хто буде визначати, бідар ти чи не бідар. Учитель он, Таран, бідар із бідарів, але коли його не можна назвати незаможником, то його величають саботажником і буржуазним елементом, а завтра ніхто не знає, як ще назвуть. З меш­кання при гімназії його виселили, от і живе поважний і шанований чоло­вік у чужій конурі, хоч більшого бідаря і бути не може! - гнув своєї Левко.  

-Хіба Тарана елементом обзивають, він же казав, ухилістом? - поправив Карпо гостя.

-Ухилісти, Карпе, партійні, а він безпартійний, - до тонкощів розбирався у всьому Левко. -Його швидше в націоналісти впишуть, - додав згодом. - Самовілля та й тільки!

-В тому ж і Миколу Кропив’янського винуватило ЧК, - згадав Карпо. - Проте ж вияснили і - нічого.

-Вияснити вияснили, а комармом став не він, а Щорс, бач, - товк Левко своє.

-А в Дівочому монастирі, чути, порішили створити комуну, - докинув Явдоким. - Черниці чимось прошпетилися перед владою, ніби бандитів чи що переодягнених у себе ховали. Твого, Карпе, задруга, Антося Бонда­ренка, гейби мають ставити там головою.

-В Антося, бач, свого кагалу мало, то ще туди його треба пустити, щоб покриток начинив там, - подивився Левко на товариша ущипливо. - Хто про що слухає, а ти про схимниць, Явдокиме. Який із Антося голова та господар?! Нікчемний!

-І нікчемний, але бачте, хотять поставити, бо кчемні туди не згоджуються йти.

-На пти зведуть чернече господарство, та й годі, - згадав Карпо монастирський сад, пасіку, грядки в Лузі, качок та гусей на Тясмині і рундуки із шитвами на ярмарчищі.

-Я, брати мої, надивився за той час, що повернувся додому, чимало