У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

Рана на боку ще гноїлася, як Карпо влаштувався нарешті на цегель­ню, і коли б він не працював ще й удома, як неприкаяний, то робота там була б для нього спочинком, як заявляв неоднораз. Адже щодня до півночі нишпорив, тесав, стругав, довбав, шив, в’язав в’ятері й  сіті вдома на продаж. Дбали отак же запопадливо й інші, ніби яка пошесть на них напала. Недоспані ночі, що тяглися у снах для Карпа в середньому чотири години, а в Ганни і того менше, були такими ж і в Пилипа, і в деяких ближчих і дальніших сусідів, у сестер та їхніх чоловіків.

Трудовий ажіотаж був тоді загальним. А коли вже ставало темно, Карпо увалювався в хату з інструментами, які сам наробив, світив гасника і музолив дротяні гаплики та бабки, довбав липові чи вербові сандалі-вступці, стругав половиці до хомутів, вирізав, вишкрібав та мережив ложки, люльки, сопілки, свищики чи плів батоги та шнурівки з прядива й сириці.

Не відставала від чоловіка й Ганна, бо так повелося, що вона мусіла пізніше за чоловіка лягти і раніше встати. Що лише вона не робила тепер, аби зводити кінці з кінцями, вболіваючи запасом, що меншав і меншав, кому не слугувала, в кого й чого не позичала, навіть Карпо­ві не відкриваючись у тому!

Як тяжко не працював Карпо Янчук, як знущально не визискував дружину й старших дітей, особливо Тодоська, як не морив себе і їх, зупинки, на яку так сподівалася Ганна, не було. Праця для нього досягла виду і розміру хвороби. Наростали не стільки Карпові добра й гаразди, скільки заповзяття й снага, сили й енергія, плани й забаганки. Ганна зауважила, що Карпо тепер навіть на недільний спочинок часом скупився, вишукуючи “негрішну” роботу, навіть побратимів приймав, як необійдну мороку. Лише відвідання церкви, які стали неодмінними у свята й неділі, не викликало в нього роздратування, а навпаки – прив’язувало його до релігійності все більше й більше, з чого й Ганна втішалася, і діти раділи, і близькі родичі задовольнялися.

По революції собор, дві церковки і Дівочий монастир у Чигирині були автокефальними, правилося там рідною мовою і тому вони були ближ­чі та привабливіші населенню за дореволюційні, хоч зображення в газетах і на плакатах ієрархів, як павуків, і викликало в одних святочний обур, а в інших - ворожість до вірослужителів.

Карпові діти, коли їм попадали такі плакати, пантелично роздвоюва­лися, бо зоднобіч раділи, що батько в церковні свята відлучався з до­му, а здругобіч - бачили досі благодійного ієрарха Ярему, як павука в ризах із патрахіллю. Почали бачити тільки так його та інших церковни­ків і школярі поспіль, хоч ті й були тоді ще в переважній більшості благодійниками. Для Карпового Петруся, наприклад, протоотець Ярема, якого він бачив у соборі на Великдень, надовго лишився в пам’яті хоч і не череватим, як малюють, а сухим і немічним, та все ж павуком...

На близьку весну в Карпа було повно планів: покопати ями за коморою понад шляхом, як лиш розтане земля, навозити із степового яру доброт­ної для них землі і засадити садом свою і Пилипову ділянки, зняти на обох садибах горби печищ від старих хат та купи багаторічних попелищ і навозити туди добротної землі з поля, а обидві ділянки під берегом Тясмину, які щовесни заливала повінь, як невдоби, загатити сміттям та попелом і покрити їх родючою землею, тим самим чи­мало збільшити грядки чи сінокісник. Оксана ту затію дівера прийняла, як одкровенне святе прозріння, хоч те й лягало переважно на її плечі, а не на немічні Пилипові.

З початком танення снігів Карпо розрахувався із цегельні, десь за пару тижнів склав із заготовок добротного воза, домовився з дядьком Харитоном про вирубку кілля, лози та ліщини в його Ліску і приступив до реалізації своїх задумів: плетення відрізків ліс у дворі на заби­тих у відталу з допомогою вогнищ землю колах. Допомагали йому і Пилип, і Оксана та Ганна, і Тодосько, бо ж мусів устигнути приготу­вати їх до паводка. Притому він вже бачив свою і братову садиби подовженими аж на яких шість-вісім сажнів.

І встиг Карпо тими секційними відтинками ліс відгородити і собі, і Пилипові аж у воді загорожу висотою, недосяжною повіням. Та з тим і почалося ледь не божевілля, як лиш оті ліси були вбиті в мул і глей випущеними на них дубовими кілками довжиною до трьох чвертей. Бо і попелища від ночі до ночі знімалися і перевозилися на одномісних тачках-грабарочках по дощаних сяких-таких настилах у себе Карпом, а в Пилипа - Тодоськом і Оксаною, несусвітньо меншаючи і вирі­внюючи собою і заплаву, і горби садиб.

Лишилося насамкінець накрити ті місця і на печищах, і в заплаві родючою землею, зорати і засадити грядки на буграх картоплями тощо, а на заплавах висадити розсаду капусти і посіяти буряки в той час, коли навкруг стояла повінь. Устиг Карпо, з ночі до ночі працюючи, навозити і в ями під сад землі з поля та навіть висадити дерева диких вишень, груш, слив, яблунь-кислиць, терну, абрикос-морель, чи й по кілька кущів смородини, порічок та аґрусу і в себе, і в Пилипа, дістав­ши те в більшості в отому ж дядьковому Харитоновому  Ліску. Дички мали прийнятися, а потім прищепитися дорогими фруктовими сортами. Горе було дітям обох родин, бо мусили поливати висаджені деревця щодня, поки сади на радість усім прийнялися і стали рости навдивовижу буйно. Тішилися обидві ятрівки, бо їм додалося чимало грядок, а на заплаві прийнялася капуста і дружно посходили буряки, огірки, морква і петруш­ка. Оксана не могла стримати радості, хоч і печалилась станом Пилипового здоров’я.

Летіли дні, тижні й місяці, творилися події і в світі, і в містах, селах та в родинах, а Карпо ніби в чаду не мав часу їх зауважити в отому гаруванні, не мав змоги вслухатися в них, вчаснозафіксувати та осмислити їх за роботою і нуждою, що тисли його родину за горло своєю нескінченністю в злиднях.

Наробивши вечорами за зиму та попродавши на базарах і ярмарках свої чергові дрібні поробки, він тепер щоднини, як зачарований, ішов на город і там длубався по кілька годин, перемелюючи дослівно