У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

чималий, і познайомилися ми при таких обставинах, що міг і не запам’ятати, - посаджені незвично близько та глибоко його маленькі очі здавалися дірками-дуплами під кошлатим навісом рудих брів, а приплюснутий ніс та схилена на бік голова насторожували, ніби ховали якусь хитрість і ошук.                                              

-Ні, таки не пригадую вас, може помилилися? - сів на табурет Карпо навпроти.

-Та ні, не помилився я, пізнав тебе зразу, як лиш якось угледів у соборі. Я сотником був у Григор’єва. Може пам’ятаєш, як ти втік від моїх куль під Баштанкою? Не пам’ятаєш? А на Сиваші як зустрілися, також не пам’ятаєш? Погано з пам’яттю в тебе!

Гість поспіхом розстебнув комір сорочки, відтягнув його вбік, показав на багровий рубець.

-Знак ти лишив мені шаблею там, - застебнув він сорочку. – Калікою став я від того.

-Прийшли поквитатися чи що? - обурився згарячу Карпо. - І не боїтеся?!

-Нас усіх уже доля поквитала, - затарабанив пальцями по столу той. - А  боятися мені тебе чого ж? Адже в однакових дурнях усі ходимо, обмануті й ошукані. Не дивись так на мене, молодче! Я не ворог тобі.

В  Карповій  пам’яті  виплив ураз спогад, як спалах. Він наче побачив сірий похмурий ранок, спінену холодну бовть під копитами коней, крутий берег, на якому їх ждала засідка і запекла гаряча сутичка...

-Ви були на буланому коні в яблуках? - запитав Карпо,

-Бачиш, коней більше любиш за людей, - не то докорив, не то пох­валив гість, зрозумівши, що господар згадав його. - Сподобався тобі мій кінь?

-Може й сподобався, тільки я тоді не про те думав, - зітхнув Карто.

-Я сам гущівський, знав твою матір, тебе не раз бачив на ярмарках ще до війни. Семеном Балагурою пишуся. Слугував в Устиновича, пізніше в Городецького, а у війну в унтери вибився, хреста, як і ти, мав, попав після поранення до батька Махна, від нього - до Григор’єва, а з ним ото, як відкололися від червонокозацтва, звільняли край, поки й із тобою не зустрілися. Ледь живим повернувся додому.

-То тепер ви в Гущівці живете? - спитав байдуже Карпо, уявляючи, скільки поневірянь дісталося на долю гостя в тих переметах.

-І в Гущівці, і не в Гущівці, - відповів, зітхнувши, той. - Полюють за нашим братом гепеушники, то більше не дома буваю.

-Домашко! Чуєш, Домашко, - погукав Карпо доньку, яка щойно прийшла з берега.

-Це ти дівчинку кличеш? - поспішив спитати гість. - Не роби цього. Я прийшов поговорити з тобою сам на сам.

-Хотів, щоб жінка дала чогось перекусити, - заспокоїв господар гостя.

-Оцього якраз і не треба. Я, слава Богу, не голодний. Перекусив у Левка трохи, - додав Балагура. - Мудрий він чоловік, хоч і немічний. Заслужили ви всі, бідахи, як і я оце.

-Я не шкодую, що служив, - сказав Карпо. - Без революції що б наш брат мав, окрім чорної нужди?

-А з революцією ти до чого дослужився? Тоді мав іродового Хреста, а тепер?

-Я, Семене, його не заслужував собі. І воював, і в нужді жив, і голодував для інших. Для всіх! І не докоряйте мені!

-Хто ж ті всі?

-Ну, чигирнці! Народ наш бідний, сім’я ось…

-Воно й видно... Тепер, кажуть, ти у віру кинувся? Церковником став? - ледь стримувався гість.

-А хіба ми були бузувірами зроду?

-Кажуть, дядько Харитін відписав тобі Лісок і млина?

-Дядько ж... Їм перед смертю для чого те? В домовину ж не заберуть? Прокіп відмовився від батьківщини і  осів десь на Кубані. Мирін, знаєте може, в каторзі, на Соловках.

-А дочка що ж? - пожвавився гість.

-Вона також відмовилася, бо не бідна... Лише за коня хоче взяти гроші, як продасться.

-То дядько продає коня?

-Та й продає, і не продає, - зам’явся Карпо. - Продасть, бо хто жза такимзвіром ходитиме, як сам ледь рухається вже?

-Може б  купив його? - блиснув очима з-під закучмлених провалин.

-Спробуйте. Мені незручно їх намовляти, бо ж я потроху доглядаю його.

Гість знову затарабанив пальцями по столу, потер долонею шию й тім’я, засовався на лаві.

-А як Мирін по двадцяти роках каторги вернеться додому? Ми з ним однолітки і товариші були, - додав згодом. - Чумакували разом чимало, горя набралися в грабарюванні.

-Верне Мирін та схоче господарювати, то що ж я? Анцихрист який чи що? Віддам йому все, що захоче, хоч і грозився убити мене, - бовкнув, не знати чому, Карпо.

-Та й тесть Яким земельки підкине, мабуть? - продовжив Семен.

-Може, й вони підкинуть. Ще не говорилося про те. Я все одно її обробляю, а мене не було, то жінка з дітьми обробляла. Старі вже тесті.

-Так-так. Женився на красі, а воно, дивись, ще й багатство прийде помалу до тебе. Конячок в комуну не хочеш віддати?

-Може й віддам. Я за них чотирижди сукровицею заплатив, а ви - віддати! - починав злобитися Карпо. - На гибіль як же віддам худобину?

-То ж то й воно, що заплатив на поталу, - зручніше всідався, соваю­чись, Балагура. - А на честь чого, питається? Кому в зиск? Цареві-батюшці за хрест та дзиґар розпинався, точив кров і кривавицею вмивав­ся, а цим – за конячок - нею ж. А кого до коріння нищив? Свого ж брата-земляка! На чий зиск? На зиск ненаситнооких уярмлювачів-чужинців, які використали нашу землю і народ, як гарман і бойню. А чи здогадувався, чому вони товклися у наших краях? А тому, що чим менше нас лишиться та чим більшу вони посіють ненависть між нами, тим легше їм буде нам допомагати: тобі -