Вальс на прощання - Мілан Кундера

Де можна було б іще пошукати її, міркував він. О тій порі вона могла бути у таких місцях, про які він і здогадуватися не міг. Може, спитатися сурмача? Але як підійти до нього? А що як із нею вже щось сталося? Якуб уже вирішив, що як вона помре, то ту смерть годі буде пояснити і неможливо буде викрити убивцю, який відправив її на той світ без причини. То чи повинен він привертати увагу до себе? Чи повинен він лишити якісь сліди і викликати підозру?

Але він закликав себе до опанування. Людське життя у небезпеці, й він не має права так боягузливо міркувати. Дочекавшись перерви між двома уривками, він піднявся на сцену. Шкрета радісно обернувся до нього, та Якуб притулив палець до вуст і тихо попросив його дізнатися в сурмача, де зараз може бути медсестра, з якою він годину тому бачив його у кав’ярні.

— Що вам усім треба від неї? — невдоволено буркнув Шкрета. — Де Ружена? — гукнув він сурмачеві, який зашарівся й відказав, що не знає.

— Що ж, тим гірше, — відказав на своє виправдання Якуб. — Грайте далі.

— Як тобі наш оркестр? — запитав його Шкрета.

— Чудовий, — сказав Якуб і, спустившись зі сцени, сів у залі.

Він знав, що чинить дуже погано. Якби він справді переймався Ружениним життям, то перевернув би небо і землю й поставив би всіх на ноги, щоб знайти її якомога скоріше. Та він вирушив на її пошуки тільки задля того, щоб заспокоїти своє сумління.

Він знову згадав ту мить, коли віддав їй тюбик, де була отрута. Невже і справді все сталося так швидко, що він не встиг цього усвідомити? Невже все сталося поза його свідомістю?

Якуб знав, що це неправда. Свідомість його не спала. Він знов уявив обличчя під білявим волоссям і зрозумів, що не випадково віддав медсестрі тюбик з отрутою (не через сон свідомості), це було його давнє бажання, яке довго вичікувало слушної нагоди і було таке потужне, що нагода врешті послухалася його і випала.

Він здригнувся й підвівся з місця. Бігом подався до дому імені Карла Маркса, та Ружени там і досі не було.

16

Що за ідилія, що за спочинок! Справжнісінький антракт усередині драми! Пречудовий полудень із трьома фавнами!

Обидві жінки, сурмачеві переслідувачки (обидва його лиха), сидять одна навпроти одної, п’ють вино з тієї самої пляшки і обидві щасливі, що перебувають тут і можуть думати про щось інше, а не про нього. Що за зворушливе єднання, що за гармонія! Пані Клімова дивиться на трьох молодиків. Колись вона належала до їхнього кола. Вона дивиться на них, наче перед нею негатив її теперішнього життя. Вона така заклопотана, а перед собою бачить чистісіньку безтурботність, вона прикута до одного чоловіка, а тут бачить трьох фавнів, що втілюють мужність у всьому її розмаїтті.

Балачка тих фавнів зводиться до одного: перебути ніч із цими двома жінками, ніч уп’ятьох. Звісно, з цього нічого не вийде, бо ж вони знають, що пан Кліма тут, але ця мета їх так приваблює, що вони прагнуть до неї, хоч і усвідомлюють її недосяжність. Пані Клімова знає, про що їм ідеться, і дає вести себе до тієї мети, адже це тільки фантазія, гра, мрійна спокуса. Вона сміється з їхніх двозначних дотепів, обмінюється підбадьорливими жартами зі своєю незнайомою спільницею й хоче, щоб цей антракт у виставі тривав якнайдовше, щоб відкласти на якомога довший час ту мить, коли вона побачить свою суперницю й погляне правді у вічі.

Ще одна пляшка вина, усі веселі, усі трохи сп’яніли, та не так від вина, як від цієї дивної атмосфери, від бажання продовжити цю мить, що ось-ось минеться.

Пані Клімова відчуває, як до її лівої ноги притуляється литка режисера. Вона усвідомлює це, та ноги не забирає. Цей дотик запроваджує поміж ними чуттєвий зв’язок, та водночас він міг виникнути поміж ними і цілком випадково, та й був такий незначний, що можна й уваги на нього не звертати. Тобто цей дотик — на межі цнотливості й безсоромності. Каміла не хоче переходити цієї межі, та вона щаслива, що утримується на ній (на цій тонесенькій території раптової свободи), і ще дужче зраділа б, якби та магічна межа просунулася далі, до інших словесних натяків, до інших дотиків та інших ігор. Під захистом двозначної цнотливості цієї рухомої межі вона хотіла рухатися далі, далі й далі. Якщо Камілина врода, яка аж бентежить своєю сяйливістю, змушує режисера наступати поволі й обачно, то простенький Руженин чар вабить оператора шалено і безоглядно. Він обняв її, його рука лежить на її груді.

Каміла спостерігає цю сцену. Давненько не бачила вона чужих непристойних жестів! Вона дивиться на чоловічу долоню, що лежить на жіночій груді, мне її, давить, гладить крізь сукню. Дивиться на Руженине обличчя, непорушне, мляве, байдуже до чуттєвих пестощів. Рука гладить груди, час потроху спливає, і Каміла відчуває, як до другої її ноги притулилася литка помічника режисера.

І тоді вона каже:

— Мені кортить отак гуляти всеньку ніч.

— І який дідько заніс сюди твого сурмача! — каже режисер.

— Авжеж, — каже його помічник, — який дідько заніс його сюди!

17

Тієї миті Ружена впізнала її. Авжеж, це було те обличчя, яке колеги показували їй на світлині! Вона рвучко відкинула операторову руку.

— Ти що, здуріла! — вигукнув він.

Він знову спробував її обняти, і знову його відштовхнули.

— Що ви собі дозволяєте! — обурено сказала Ружена.

Режисер і його помічник зареготали.

— Ви це серйозно? — запитав помічник режисера в Ружени.

— Авжеж, серйозно, — відказала вона суворо.

Помічник глянув на годинник і сказав операторові:

— Зараз рівно шоста. Цей перелом у ситуації стався тому, що наша подруга поводиться як пристойна дівчина парними годинами. Тобі треба зачекати до сьомої.

Знову пролунав вибух реготу. Ружена аж почервоніла від приниження.

Її застукали зненацька з рукою незнайомого чоловіка, яку той поклав на її груди. Застукали тоді, коли той м’яв їх, як хотів. І застукала її найбільша суперниця, до того ж саме тоді, коли всі реготали з неї.

Режисер сказав операторові:

— Може, ти попросиш панну зробити виняток і вважати шосту годину непарною?

— А ти гадаєш, теоретично можна розглядати шістку як непарне число? — запитав помічник.