Вальс на прощання - Мілан Кундера

зібрати клапті згадок, що дали йому ілюзію прожитого життя. Глянув на дерева, що були довкола нього. Листя їхнє було зелене, червоне, жовте і брунатне. Ліс був наче охоплений пожежею. Він подумав, що вирушає звідси, коли ліси немовби палають, і в тому прегарному і безжальному полум’ї згоряє його життя і його спогади. Чи повинен він страждати від того, що не страждає? Чи повинен почувати смуток від того, що смутку нема?

Смутку він не почував, але й поспішати не хотів. З друзями на чужині домовився, що саме у цей час перетинатиме кордон, та він відчував, що його знову охоплює нерішучість і лінощі, що в колі його знайомих були добре знані, ці риси навіть висміювали, бо вони проявлялися саме тоді, коли потрібно було діяти рішуче й енергійно. Він знав, що до останнього казатиме, що поїде цього ж таки дня, та усвідомлював, що від самісінького ранку робить усе, щоб відтягнути мить, коли покине це гарненьке курортне містечко, куди вже давно, хоч і з великими інтервалами, та все ж таки з приємністю, приїздив до свого давнього друга.

Він поставив своє авто (авжеж, там-таки, де стояв білий лімузин сурмача і червоний мотоцикл Франтішека) і подався до кав’ярні, де за півгодини мав зустрітися з Ольгою. У глибині зали, коло вікна, з якого видно було полум’яні дерева міського парку, йому припав до вподоби стіл, та, як на лихо, там уже сидів чоловік років тридцяти. Якуб сів за сусіднім столом. Звідти дерев не видно було; зате його погляд упав на того чоловіка, що, вочевидь, нервувався, увесь час позирав на двері й постукував ногою.

7

Нарешті вона ввійшла. Кліма схопився з місця, пішов назустріч і попровадив її до столика коло вікна. Усміхнувся їй, наче хотів тією усмішкою показати, що їхня домовленість і досі діє, що вони спокійні, врівноважені й довіряють одне одному. У виразі її обличчя він шукав ствердної відповіді на свою усмішку, проте не знаходив. Він занепокоївся. Не зважувався заговорити про те, що його турбувало, тож забалакав про незначні речі, щоб створити атмосферу безтурботності. Але слова його, наче об камінну стіну, розбивалися об її мовчання.

Потім вона його урвала.

— Я передумала. Це буде злочин. Може, ти і здатен таке учинити, але я — ні.

Сурмач відчув, як усередині в ньому все аж обірвалося. Він мовчки втупився в Ружену, не знаючи, що їй і сказати. Почував лише відчайдушну втому. А вона знай повторювала:

— Це буде злочин.

Він дивився на неї, й вона здавалася йому нереальною. Та дівчина, що її образ він не міг уявити собі, коли вона була далеко, тепер постала перед ним як вічна покара. (Як і кожен з нас, Кліма вважав реальним тільки те, що органічно й поступово просягає в наше життя зсередини, а те, що несподівано і випадково надходить іззовні, вважав нереальним. На жаль, немає нічого реальнішого, ніж оце нереальне.)

Потім до столика підійшов кельнер, який нещодавно упізнав був сурмача. Він приніс їм два келихи коньяку на таці й добротливо сказав:

— Мабуть, я по очах угадую ваші бажання.

А Ружені докинув, як і того разу:

— Ох, будь обачна! Дівчата тобі очі видряпають!

І гучно зареготав.

Цього разу Кліма надто вже переляканий був, щоб звернути увагу на ті слова. Він ковтнув із келиха і нахилився до Ружени.

— Прошу тебе! Я вже гадав, що ми домовилися. Ми ж усе обговорили. Чому ти так різко змінила думку? Ти ж погодилася з тим, що перші роки треба цілком присвятити одне одному. Ружено! Якщо ми робимо це, то єдино задля нашого кохання і щоб потім мати дитину, яку ми обоє по-справжньому хочемо.

8

Якуб відразу ж упізнав медсестру, що хотіла віддати Боба на поталу отим стариганам. Він з цікавістю дивився на неї й думав, про що ж вони розмовляють. Розібрати пощастило тільки одне слово, та видно було, що розмова дуже напружена.

З виразу чоловікового обличчя було видно, що допіру він дізнався про лиху новину. Лише за хвилю спромігся заговорити. Його міміка свідчила про те, що він намагається умовити ту дівчину, благає її. Та вона уперто мовчала.

Якубові здалося, ніби тут на кону стоїть чиєсь життя. У тій білявці він вбачав ту, що завжди ладна притримати жертву, поки нагодиться кат, тож він не сумнівався й на мить, що чоловік на боці життя, а вона на боці смерті. Чоловік хотів порятувати чиєсь життя, благав про допомогу, а білявка відмовляла йому в ній, і через те хтось мав померти.

Аж він побачив, що чоловік перестав наполягати, почав усміхатися і навіть погладив ту дівчину по щоці. Невже вони домовилися? Таж ні. Обличчя під жовтим волоссям уперто вдивлялося у далечінь, уникаючи чоловікового погляду.

Якуб не міг відірвати очей від дівчини, яку від учорашнього дня міг сприймати лише як помічницю катів. Обличчя її було гарне і порожнє. Досить гоже, щоб привернути увагу чоловіків, і достатньо порожнє, щоб у ньому згубилися всі їхні благання. Крім того, воно було гордовите, і Якуб знав: не вродою воно пишається, а своєю порожнечею.

Він подумав собі, що в тому обличчі зринули тисячі знайомих йому облич.

Подумав, що все його життя було тільки нескінченною розмовою з цим обличчям. Коли він силкувався щось пояснити такому обличчю, воно ображено відверталося від нього, на всі його аргументи відповідало якимись сторонніми балачками, коли він усміхався йому, воно докоряло за легковажність, коли він щось просив, закидало йому погорду, це обличчя нічого не розуміло і вирішувало все, порожнє, немов пустеля, і горде своєю порожнечею.

Якуб подумав, що сьогодні він востаннє бачить це обличчя, а завтра назавжди поїде з його царства.

9

Ружена теж помітила Якуба й теж його впізнала. Вона відчувала той погляд, що втупився у неї, й це її нервувало. Вона почувалася наче в оточенні двох чоловіків, які потайці змовилися поміж собою, в оточенні двох поглядів, що націлилися у неї, наче цівки двох рушниць.

Кліма сипав своїми аргументами, й вона не знала, що йому сказати на те. Вона запевнила себе, що там, де йдеться про життя дитини, яка має народитися, розум ні до чого і тільки почуття беруться до уваги. Вона мовчки відвертала обличчя, щоб уникнути того подвійного погляду, і пильно дивилася у вікно. І тоді, завдяки отому зосередженню, відчула, як у ній виникає почуття ображеної й