Ліцей слухняних дружин - Ірен Віталіївна Роздобудько
Адже ця точка відліку може бути ледь чутною з сусіднього вікна мелодією, запахом чи звичайною репродукцією в книзі. Ти торкаєшся її поглядом чи слухом, і вона пробуджує гребінець хвилі, яка застоялась в тобі, мов у каламутному озері. Хвиля здіймається і виносить тебе на новий берег.
Після того, як побачив спороте навхрест черево Мінні, я довго не міг знайти ніякої точки. Просто не знав, на що дивитися, що слухати. Яка музика, яке полотно чи випадкове обличчя в натовпі поверне мені життєві орієнтири, виштовхне на новий виток дороги. І чи станеться це взагалі?
Не можу сказати, що я не шукав ту точку відліку.
Відкривав навмання сторінки улюблених книжок, вмикав диски з музикою чи фільмами, нюхав свіжозмелену каву, торкався клапанів саксофона. Одне слово, робив усе, що раніше збурювало мою уяву і відкидало думки про марність життя далеко назад. Але точка знайшлася у несподіваному місці — простіше кажучи, на моєму ж тілі, трохи вище шлунка…
…Уранці, сидячи на балконі, я намагався впорядкувати свої думки за допомогою «Внутрішньої сторони вітру» Милорада Павича. Я блукав поглядом по тому, що знав майже напам’ять: «Він був половиною чогось. Сильною, красивою і обдарованою половиною чогось, що, певно, було сильнішим, більшим і красивішим за нього. Отже, він був зачарованою половиною чогось величного і незбагненного…»
Образливо бути половиною чогось, подумав я. Подумав так, ніби прочитане стосувалося саме мене, а не героя книги. Але якщо я подумав саме так, то, певно, так воно і було!
Я здригнувся. Дійсно, я здригнувся, ясно відчувши себе уламком.
Але уламком від чого або чого? Ох! Постріл Павича влучив у саме серце.
Щасливі ті, хто ніколи нічого не дізнається про себе — через отруйні тексти, фарби і мелодії, подумав я.
Уламком чого я міг би бути?
А уламками чого був, скажімо, Барс? Або Фелікс чи Петрович?
Про Фелікса я одразу вирішив, що він був уламком унітаза. Це дуже йому личило — білий і блискучий на всі тридцять два зуби — він і гадки не мав, що був лише уламком унітаза. Можливо, імпортного, але ж все одно унітаза! Я вголос розсміявся. Чого, до речі, давно не робив на самоті.
Барс… Тут все просто: він був ідеальним уламком. Просто уламком — і все. Він шукав те, до чого міг би приліпитись, не опікуючись естетичністю зовнішньої форми того предмета, до якого приліпиться. Але якщо приліпиться — вже будьте певні! — буде вважати себе кращою половиною.
Петрович. Він був уламком музики — видертою сторінкою з партитури якого-небудь великого композитора. Не всією партитурою, звісно, а тим аркушем, де розписана партія литавр і зовсім трохи, наприкінці — вступ віолончелі…
Я по черзі почав згадувати своїх знайомих і друзів, дивуючись з того, як чітко розставляю їх по місцях, від яких вони відламалися. Я реготав із дотепності своїх спостережень.
Серед них були загублені частини побутової техніки — від авто до прасок, відірвані шматки від полотен художника Васі Пупкіна, фрагменти рук Венери Мілоської і навіть мізерні закарлючки від золотих перснів! Деякі з моїх знайомих були уламками бігудів, мобільних телефонів, низки намиста чи цеглинками Нью-Йоркських хмарочосів…
Я перебирав у пам’яті все і всіх, подумки прилаштовуючи потрібне до потрібного. І світ в моїй уяві ставав гармонійним.
Одне я не міг вирішити: чиїм уламком був я сам? Мінні?
Але вона була уламком мого саксофона, найважливішим його клапаном — це точно.
Я уявляв затонулий галеон, що лежить на дні моря, уявляв заповнені водою каюти, зітлілі дошки дверей і палуб, амфори із золотом, скульптури богів, що мали охороняти судно від катаклізмів, кістки матросів, відполіровані водою та вустами мільйонів морських мешканців. Можливо, саме там лежить це «щось», з чим би я міг скласти єдине ціле. Це здалося мені спокусливим.
Я зітхнув і опустив очі долу, продовжуючи читати той абзац. «…а вона була досконалим цілим. Невеликим, невизначеним, не надто сильним чи гармонійним цілим, але — цілим…» І я знову задихнувся, подумки закреслюючи попередні фантазії. Звісно, так мало бути: не все в світі є уламком чогось!
Здебільшого це так. Але є виняток!
Ці «винятки» досконалі у всьому, що вони роблять. Їм не потрібно приклеюватись до чогось більшого, навіть якщо їхній розмір — мізерний, а сили — мінімальні.
Чи стане шукати перлина, викохана в природному середовищі — в морі, низку штучних перлів? Чи потребує удосконалення сіль? І взагалі, як визначити, хто ти є? Цілісне не шукає собі місця — воно існує в будь-яких умовах, навіть у в’язниці чи на дні ями. Воно регенерується тим, що має всередині себе.
Якщо це так, то я — типовий уламок. Адже мені потрібно знайти точку відліку — тобто той зовнішній вплив, який стане важелем для мого спустошеного єства.
Це печально. Але не смертельно.
Нова — з учорашньої ночі! — мешканка моєї оселі на ім’я Кицька скочила мені на коліна, шалено замуркотіла, підштовхнула мою руку так, щоб вона лягла їй на голову, і запитально зазирнула в очі.
Я знав, про що вона питає.
Я б запитав її про те саме.
— Не знаю… — сказав я. І кішка Кицька зіскочила на підлогу. Я став їй нецікавий.
Вона, як маленька цілісна істота нелюдського походження, цікавилася лише такими, як вона сама.
Раптом мене в голову вдарила думка, що Пат — ця колібрі, ця прибулиця з іншого світу, це створіння зі стертими поняттями про життя — і є тим «недосконалим цілим», яке існує саме в собі, мов перлина на дні моря.
Вона (чи вони?) запрограмована на щастя і в будь-якому випадку буде щаслива. Мов дорогоцінне каміння, не розчиниться в жодному хімічному розчині! Буде існувати на рівні своїх уявлень про життєві цінності. І цей камінець можна розтрощити хіба що молотом…
Але тоді чому вона була тут? Програма дала збій? І невже вона дійсно була тут? Чи я просто марю?
Я вийшов на кухню. На столі лежали речові докази: розсипана сіль, шматки чорного хліба, надкушена редиска, кавові зерна, мисочка з імбиром, що подавався до м’яса, і… розкрита книга з репродукціями Мікеланджело, по якій блукали її пальчики.
***
…Коли я дочекався її біля паркану, ніч перевалила за першу годину.
Вона випірнула із заростів винограду біла, мов примара, і така ж бліда в місячному світлі, як і
