Ліцей слухняних дружин - Ірен Віталіївна Роздобудько

Тоді до нас завітав сам директор «Балканського кульбіту», такий собі пан Калін Кіркоров — довготелесий чорнявий болгарин з тонкими чорними вусиками, закрученими в кілька кілець. Його супроводжував чоловік-горила з таким накачаним торсом, що здавалося, він от-от лусне від натиску своїх же м’язів. Наш Микита у порівнянні з ним був просто немовлям!

Пан Калін чемно попросив пана Кароля якнайшвидше зібрати манатки.

На що пан Кароль зухвало відповів, що за кілька днів збирати манатки доведеться самому пану Кіркорову, незважаючи на його популярне серед любителів російської попси прізвище. Пан Калін посміхнувся в свої напомаджені вуса, купив квиток, не взявши здачу з двадцяти левів (що було жестом неймовірної щедрості) і лишився подивитися нашу виставу.

Усе перше відділення він відверто і голосно реготав разом зі своєю «горилою», крутив головою, не розуміючи, чому до задушливої зали набилося стільки нерозумного люду.

У другій частині вистави він це зрозумів настільки чітко, що його широко відкритий рот більше не видав жодного непристойного звуку.

Ніби відчувши важливість моменту, Мінні танцювала, як ніколи. Клянуся всім, що маю нині в кишені, я обожнював її в той вечір так, як можна обожнювати батьківщину, віру чи мову — все те, без чого ти не існуєш. І грав, підлаштовуючись під її рухи з такою пристрастю, що в якусь мить мені здалося, що ми разом утворили єдине ціле.

Навіть пошкодував, що ніде в світі не можна зареєструвати шлюб з істотою не людського походження. Адже кращої подруги в мене ще не було.

Після вистави пан Калін знову завітав до пана Кароля.

Цього разу — сам. І попросив продати йому Мінні. За будь-яку ціну. Разом із саксофоністом.

Пан Кароль викликав мене.

Розмова тривала до ранку під сливову ракію, за якою пан Кіркоров з приємною періодичністю посилав свого горилуохоронця, що дрімав на тирсі нашої арени, зайнявши її чи не всю своїм роздутим дурною силою тілом.

Ракія рікою лилася в наші надерті сперечаннями горлянки і не призвела до жодного результату.

Над ранок з віконця кибитки, затягнутого мутною слюдою, ми з паном Варгою тупо споглядали, як роздвоєні у наших хмільних очах силуети цієї парочки з «Балканського кульбіту» віддаляються від нашого шапіто, і вважали себе переможцями у складній боротьбі з покладеними на обидві лопатки конкурентами.

Ми тріумфували два дні.

А на ранок третього, прийшовши погодувати Мінні свіжою «попчетою», тобто бичками, я побачив, що вона лежить на дні акваріума, перевернута догори дриґом. Черево її було майстерно розпороте досить красномовно: навхрест…

На цьому моя циркова кар’єра закінчилась.

Пан Кароль Варга умовляв мене залишитись і акомпанувати вічно п’яному Микиті, Віка відверто пропонувала себе як втіху, клоуни Терещенки ридали кольоровими сльозами.

Потьмяняле тіло Мінні лежало в збитому мною ящику, готове для поховання. І я зробив це негайно — прямо посеред майданчика, адже серед горе-колег вже лунали хмільні пропозиції щодо куштування тюленячого м’яса та продажу місцевим кушнірам цінної шкіри…

Не пам’ятаю, як (здається, автостопом) я дістався Бургаса, де мій колега-залізничник взяв мене на потяг, що прямував до батьківщини.

Там, завдяки клопотанню вірного Барса, мене прийняли на тимчасовий контракт до оркестру. Але я ще довго приходив до тями. І з того часу ніколи не грав ті мелодії Ніно Рота, під які танцювала Мінні.

Ніколи…

Я весь час думав про те, що, якби не мій саксофон, тюлениха б і досі брала з рук дітей поп-корн та відбивала носом м’ячі.

І ні з ким би не конкурувала. І досі була б щаслива.

Розділ п’ятий. Пат (не-щоденник)

Дорогий щоденнику, як мені шкода, що тебе немає і вже не буде зі мною!

Я так звикла говорити до тебе, що тепер мені здається, що ти був моїм єдиним справжнім другом, а я так підступно зрадила тебе. Певно, тобі було боляче горіти.

Шкода, що я не розуміла цього раніше. І що тепер? Тепер моя голова розпухла і все в ній скрутилося в чорні рурочки — майже так само, як і твоє паперове тіло, що корчилося у вогнищі.

Тепер я мушу все тримати в голові. А формулювати думки в ній набагато складніше, ніж писати рівні рядки на папері. У думках нічого не виправиш! Думки неможливо припинити, урвати чи відкласти на потім, як запис.

У них, у думок, ніколи не «закінчується чорнило».

Вони можуть бути небезпечними, як нагострені ножі, і м’якими, мов перина. Їх не можна знищити, як тебе, дорогий щоденнику — це вони можуть знищувати, з’їдати, затоплювати і випалювати.

Тепер я розумію, наскільки має рацію пані Директорка, коли змушує нас писати щоденники! Напишеш, домалюєш в кінці сторінки квіточку чи голуба, що несе пальмову гілку, закриєш сторінку — і чекай нового дня. Спи, гуляй, збирай гербарій тощо.

Коли ж такого упорядкування на папері немає, в голові настає повна плутанина. Не встигаєш додумати одну думку, як на півшляху до її завершення влізає інша, а потім — ще одна.

А в середину десятьох недодуманих вклинюється ще десяток… І немає часу на те, щоб просто посидіти біля вікна і помилуватися садом.

Ну що, що я написала б в тобі зараз?!

Навіть не уявляю, з чого б почала, щоб це міг прочитати хто-небудь сторонній. А тим більше — пані Директорка! …З учорашньої ночі щось небезпечне оселилося в мені, мов черв’як у яблуку.

Щось точило мене зсередини і не давало спокою. Але я не могла збагнути, що то є. Може, я сама від початку свого існування була зіпсованим яблуком? З тих, які пускають на варення, розрізаючи на шматки?..

Удень зі мною в лазареті сиділа мовчунка Ліл.

Відверто кажучи, вона не була мені потрібна. Після того випадку зі щоденником Тур, а тим більше після нічної пригоди, мені не було про що говорити з жодною зі своїх колежанок.

Тепер я не могла знати напевно, чи не донесуть вони на мене пані Директорці, коли та повернеться з відпустки. А якщо донесуть, що зі мною буде? Куди я піду? І взагалі, чи є в світі місце, куди я могла б піти, якщо у всіх нас один шлях — до осель своїх чоловіків?

А якщо мене виставлять просто за браму, куди подамся?

Я лежала в ліжку тихо, мов миша, вдавала, що сплю, тримаючи руки на «хворому» шлунку, і час від часу вдавано стогнала.

Годині о десятій пані Вихователька принесла мені чай із сухарями.

Ліл напоїла мене