Ліцей слухняних дружин - Ірен Віталіївна Роздобудько
Я не знав, як на це реагувати.
Може, вони там дійсно всі хворі на голову. Ех, шкода…
Я підвівся і відійшов до вікна, в подвійному склі якого відбивався другий місяць уповні.
За спиною я чув, як вона намагається опанувати себе — її дихання поволі ставало рівним. Нарешті я знову почув її голос:
— Так пишуть в книжках. Так має бути. Так було у Тур і Алекса. Я сама це бачила… Крізь стелю…
Я знову повернувся до неї:
— Що?
Слово за слово — і я дізнався багато чого цікавого: про ті бали, про те, як вона з подругами вилазили на дах, про записи Таміли, які вони поцупили в кабінеті тієї мадам, як пересварилися через них і як потім бачили відео з живою-здоровою Тамілою-Тур, які дивилися буквально наступного ж дня після страшної звістки, і як звинуватили Ліл у брехні. Єдине, в чому вона не могла визначитись, у тому, чи дійсно Тур була хворою, чи здійснила якийсь гріх, після якого вчинила самоліквідацію. Вона так і сказала — «самоліквідацію», і я згадав розмову про те саме із бабусею Таміли-Тур.
Все це вона розповіла зі страхом, пошепки. Але картина трохи почала вимальовуватись. Про дивовижі цього закладу я вже чув від пані Тамари і тому намагався зберігати спокій.
Принаймні канва історії є.
Я замислився.
Алекс Струтівський. Щось знайоме.
Звідкись я знаю це ім’я, ніби воно спалахнуло в мені неоновими літерами. Я записав це ім’я на папірці — подумаю про це пізніше. — І часто у вас були випадки так званої самоліквідації? — запитав я.
— У нашому музеї є кімната ганьби, — сказала вона. — Там багато матеріалів про тих, хто не дотримався Статуту.
Але їх все одно значно менше, ніж щасливих прикладів…
Я знову присів біля неї і знизу вгору подивився в її очі:
— Послухай, Пат, — палко мовив я. — Такого просто не може бути! Якби ти ні в чому не мала сумніву, ти б не приїхала сюди зі мною! Хіба це не доказ? Є щось вище за цю кляту Вдячність, до якої вас навчають, мов собачок Павлова!
Мені було б принизливо думати, що ти мені вдячна за цей нещасний шматок м’яса чи за щось подібне! Навіть Кицька не мусить тертися за шматок їжі об моє коліно!
Для кращого прикладу я відштовхнув Кицьку ногою — вона якраз робила те, що я сказав.
— А якщо ваша… Тур, тобто Таміла, дійсно покохала іншого, хіба це гріх? Її купили без жодного права на її душу!
— Вибачте, я вас не розумію… — холодно, тихо і чемно промовила вона.
Я трохи послабив свій натиск. Звісно, не розуміє…
— Вибач і ти, — сказав я, помовчавши. — Я надто багато від тебе хочу. А насправді — лише одного.
— Чого? — перелякано скрикнула вона.
— Щоб ти припинила називати мене на «ви»! — посміхнувся я.
…А далі мене понесло.
З мене, мов з рогу достатку, посипались всі знання, які я здобув за все свідоме життя! Соромно згадувати, але я відчув себе принцом, котрий намагається врятувати сплячу красуню шляхом прямого переливання всього вмісту душі в її охололі від вічного сну судини.
Не знаю, що на мене найшло, не пам’ятаю, з чого почав.
Покидав їй на коліна всі свої художні альбоми з репродукціями великих живописців, судомно гортав сторінки з улюбленими віршами і читав їх вголос, рився в касетах з кінофільмами, похапцем переповідаючи сюжет тієї чи іншої стрічки, сипав іменами, а то впадав до лекцій з політінформації і знову повертався до кращих зразків мистецтва.
Вмикав диски Піаф, Мелоді Гардо, Бйорк, бітлів, вимикав — ставив Бетховена і Альбіноні, потім, шкодуючи час, що спливав і застигав у сірому небі, мов сталь, знову говорив, говорив і говорив.
Вона сиділа мовчки, то блукаючи пальцями в пухнастому хутрі Кицьки, то пристрасно гортала альбоми, водячи долонею, мов сліпа, по обличчя святих і грішних, то притискала до щоки музичний диск, ніби нею могла почути його вміст.
Вона була, мов… мов Мінні — якби та несподівано набула людської подоби.
Точно!
Якоїсь миті я ледь не підскочив, ошпарений цією трохи дивною аналогією, але вона здалася мені такою влучною.
Дійсно: я б ніколи, і нізащо, і ні перед ким не розсипався всім цим найдорожчим.
Ні перед ким.
Крім Мінні.
Виявляється, в світі була ще одна істота, що не викликала у мене сорому так багато і відверто говорити. Про те, що я…
…дедалі частіше звертаю зір не на те, що буде попереду, і не на те, що відбулося, а дивлюсь вгору — туди, де хмари ведуть своє тисячолітнє життя. Там є все, ніби це — відбиток життя земного. Є перестороги і попередження, пророцтва і відповіді на запитання. Якщо захочеш, можна побачити все, що чекає на тебе, і все, що вже відбулося.
Є самотні вершники в степу і дівчина з піднятими руками, є кити і леви, є каравани верблюдів і срібна форель, є небесні міста. Химерна географічна карта світу. Можливо, по її невидимих меридіанах блукають душі наших близьких і назавжди втрачених людей, можливо, там колись блукатимемо і ми, зблизька спостерігаючи за літаками.
Мені давно не вистачало того, що я назвав розмовою про високе.
Про високе без лапок чи пафосу. Про високе і просте, як ці хмари. Тихо читати вголос улюблені рядки з поезії і прози та міркувати про метафори великих творців. Часом мені здавалося, що лише такі розмови мають право на життя, а все інше — маячня.
…Коли зірки за вікном закрижаніли і почали осипатися, я нарешті замовк. І відчув шалене виснаження — ніби з мене було викачано всю кров. А чи була з того користь моїй Сплячій Красуні?
Вона сиділа, низько схиливши голову, я не міг бачити виразу її обличчя. Я ніяково кашлянув і сказав, киваючи за вікно:
— Скоро ранок. Тобі треба відпочити. Залишишся?
Вона категорично захитала головою і промовила трохи захриплим голосом:
— Ти нічого не розповів про себе — тільки про інших…
Отже, вона мене слухала і навіть помітила цей «прокольчик».
— Говорячи про інших, ми завжди говоримо про себе! — відповів я, роблячи акцент
