Ліцей слухняних дружин - Ірен Віталіївна Роздобудько

Крізь нещільно затулені повіки я бачила її очі зовсім близько і, не витримавши, розплющила очі. Ліл відсахнулася.

Я запитально поглянула на неї.

— Від тебе чимось пахне… — сказала Ліл.

— Чим? — злякалась я, чудово розуміючи, що це, без сумніву, запах диявольської сірки.

— Як від автомобіля… — пояснила Ліл. — Щось схоже на запах того, чим заправляють мотори. Забула, як називається…

Я промовчала, злякавшись, що не досить добре вимила голову. До того ж міг смердіти і мій халат, котрий я заховала під подушку. А можливо, це вже давалося взнаки дихання пекла, в яке я поринула.

— Слухай, Ліл, — наважилась попросити я. — Чи не можеш ти принести мені щось з гардеробної? Якусь сукню чи штани.

— Навіщо? — запитала Ліл. — Коли видужаєш — тоді й принесу. Зараз пані Вихователька не дозволить.

— А ти запитай у неї. Просто мій халат зовсім мокрий — я вчора сильно спітніла від болю… — збрехала я.

— Так, це недобре, — погодилась Ліл і відклала книгу. — Зараз спробую.

Я згадала, що й мої капці були мокрі від роси, і додала: — І… засандаль мене…

— Що? — не зрозуміла Ліл.

Я злякалась. Адже «засандалити» було одне з тих нових слів, яке почула вночі у вбиральні.

— Ну… — зніяковіла я. — Може, ти принесеш мені ще й якесь взуття? Мої капці геть розлізлися.

Ліл знизала плечима і тихо вийшла з палати, не забувши при цьому замкнути її на ключ.

Я була рада лишитися сама.

Поглянула на вікно. Воно здавалося щільно зачиненим, але я знала, що це не так. Може, попросити пані Виховательку, доки не пізно, забити його найміцнішими довгими цвяхами?

З двору доносились веселі голоси курсанток, котрі збирали в лікарняному саду райські яблучка на варення.

Я нарешті лишилась наодинці, відкрила книжку «Катрусина любов», втупилась в неї. Слова так і стрибали перед моїми очима.

Серед них не було жодного з тих, що я почула сьогодні вночі.

Отже, стріти розмовляють зовсім не так, як ми.

Я напружила пам’ять, згадуючи нові слова і поняття. І подумки складала такий собі словничок з почутих слів.

«Засандалити». Тут все зрозуміло — «одягнути сандалії», тобто взутися.

«Тоналка»? Та дівчина сказала щось на зразок «у тебе є тоналка?» — може, вона мала на увазі камертон, за яким можна перевірити тональність голосу? Тобто стріти так само піклуються про інтонацію в розмові, аби голос лунав мелодійно?

Нас цього вчили на уроках «спілкування».

Далі йшли «хаєр» і «прикид». Що таке «хаєр», я зрозуміла — йшлося про зачіску. Отже, стріти так само вивчають англійську, як і ми.

А от щодо «прикиду»… Пані Вчителька іноді говорила нам «зробимо прикидку», коли йшлося про чернеткове написання якогось твору, щоб ми не наробили помилок. Тобто стріти теж користуються «прикидом», щоб не наробити помилок. Тільки-от в чому? «КапЕць» — це точно «кАпець», але з неправильно поставленим наголосом.

А от словам «цирли», «фуфло», «кумарить», «хєрня», «мусора» я не могла знайти аналогів. Може, я просто неправильно їх почула?

Я подумала про те, що якщо рано чи пізно нам усім доведеться вийти за межі нашого закладу, то чому ми не вивчаємо мову стрітів? Адже спілкуватися з ними все одно доведеться — з прислугою, водіями, перукарками, продавчинями, лікарями, — тобто з усією обслугою, з якою так чи інакше доведеться зустрічатись у самостійному житті.

Певно, мені треба внести таку пропозицію на розгляд, коли почнеться новий навчальний рік. Але як пояснити, де я почула ці слова? Ох…

У думках я знову і знову поверталася до нічної події, і вона здавалася мені жахливим, але й цікавим сном. Мені часом снилися такі сни — в них було багато забороненого, чужого, того, про що не можна розповідати вголос.

А «розповідання снів» теж входило до програми навчання, тільки така практика називалася інакше — «година відвертості». Пані Директорка збирала нас біля каміна, і ми по черзі розповідали, що кому наснилося. Вона вважала, що сни — то є втілення всіх наших потаємних прагнень і бажань.

Здебільшого наші сни були казковими, в них фігурували білі коні, карети, принци, ельфи, перемога добра над злом, весілля. Всі розповідали майже одне й те саме, і ми були щасливі від такої одностайності.

Але тепер і це непокоїло мене, адже я точно знала: більшість зі своїх розповідей про сни, котрі я могла озвучити біля каміна, були вигадкою. Адже досить часто мені снилося зовсім інше — не білі коні, не ельфи і не весілля, а якісь уривки з того часу, який я погано пам’ятаю наяву: обличчя незнайомих людей, лабіринти вулиць, якими я лечу і не можу зупинитися, мерехтливі вогні, зачинені двері.

Спочатку я думала, що я одна така, а потім, коли чула, як стогнуть уві сні мої колежанки, зрозуміла, що і їхні сни часом далекі від тих райдужно-рожевих казок, які вони розповідають біля вогнища.

А після того балу, після пригоди в нічному садку, в мої сни дедалі частіше приходив той Саксофон. І те, що наяву здавалося мені жахливим і моторошним, те, через що я так страждала, уві сні поставало переді мною таким привабливим, що вранці я по півгодини стояла під прохолодним душем.

Але що було правдивішим — мої сни чи реальність, я поки що не могла визначити. Не могла визначитись і зараз.

Я втупилась у книжку і змусила себе прочитати кілька рядків.

«…Він взяв її за руку. Вона затремтіла, опустивши очі долу. Він став перед нею на одне коліно.

— Я тебе кохаю, — урочисто промовив він. — А ти? Ти кохаєш мене?

— Так, я тебе кохаю, — сказала вона.

— Скоро ми одружимось. І будемо щасливі, - сказав він. — Ти моє сонце, ти моє небо…

— Так, ми одружимось і будемо щасливі, - повторила вона.

Він підвівся з колін. Вони взялися за руки і пішли краєм моря. У щасливу далечінь, де на них чекало світле майбутнє…»

Ну ось як все мусить відбуватися!

Я ткнулась мокрим обличчям в подушку. Ось як! Ніхто не лазить вночі через паркан, не дихає димом, не жує чипсів, не бруднить одяг мокрою росою, не порушує правил етикету.

Як я могла піти на все це?

Коли повернеться Ліл, я попрошу її викликати пані Виховательку і зізнаюсь їй у всьому.