Смерть бере відпустку - Жозе Сарамаго
На столі лежать список із двомастами дев’яноста вісьмома іменами, трохи менше, ніж звична середня цифра, сто п’ятдесят два чоловіки та сто сорок сім жінок, і така сама кількість конвертів і аркушів фіолетового кольору, призначених для наступної поштової операції, або скону-поштою. Смерть додала до списку ім’я адресата листа, що повернувся туди, звідки його вислано, підкреслила слова й поклала ручку до пеналу. Якби вона мала нерви, можна було б сказати, що вона відчувала легеньке хвилювання, й то небезпідставно. Вона вже досить прожила на світі, щоб ставитися до факту повернення листа як до малозначущої дрібнички. Можна легко збагнути, на те вистачить крихти уяви, що робоче місце смерти чи не найнудніше з усіх створених відтоді, як, чисто з божої провини, каїн убив авеля. Після такої невеселої події, що на самих початках існування світу вивела на яв складощі родинного співжиття, й аж до наших днів усе йшло усталеним трибом, століття за століттям, в нескінченному повторенні, безперервно, без затримок, без розривів тяглости, по-різному, якщо дивитися на багатоманіття способів переходу від життя до нежиття, але в істоті речі завжди однаково, бо ж і вислід був щоразу той самий. Справді-бо, ніколи не бачено, щоб не помер той, кому належить померти. Аж раптом отака чудасія, попередження за власноручним підписом смерти, попередження про скін особи, що не підлягає переглядові чи відкладенню, повернено туди, звідки воно вийшло, до цієї холодної зали, де авторка підписаного нею ж листа сидить загорнута в понурий саван, свій історичний однострій, з відлогою на голові, й розмірковує про те, що сталося, а тим часом її пальцеві кістки, або кістляві пальці, теркотять по поверхні стола. Вона сама трохи дивується власному бажанню, а нехай би другий раз висланий лист знову був повернений, але, наприклад, із написом на конверті виїхав у невідомому напрямку, адже це таки була б цілковита несподіванка для неї, завжди здатної знайти нашу схованку, якщо комусь спаде на думку кудись від неї по-дитячому заникатися.
Вона не припускає, одначе, що гаданий виїзд буде доведений до її відома написом на звороті конверта, в неї архіви оновлюються автоматично, вистачить нам зробити щонайменший помах, порух чи крок, зміна адреси, цивільного стану, професії, навичок і звичок, чи ми палимо, чи ні, чи їмо багато, чи мало, чи зовсім не їмо, чи ми непосиди, чи сидні, чи нам болить голова, чи пече в стравоході, чи ми потерпаємо на закреп, чи на швидку настю, чи нам випадає волосся, чи завівся пістряк, чи так, чи ні, чи можливо, а їй досить витягти шухлядку алфавітної картотеки та знайти відповідну картку, де все це вже зафіксовано. І не дивуймося, якщо в ту саму мить, коли ми читатимемо свій власний формуляр, перед нашими очима з’явиться новий запис про переляк, від якого ми скам’яніли. Смерть знає про нас усе, й мабуть тому вона така сумовита. Що вона ніколи не всміхається, то правда, але тільки тому, що не має губів, і з цієї анатомічної научки можна виснувати, що всупереч поширеній серед живих думці усмішка не пов’язана з наявністю зубів. Дехто каже, з гумором радше сірим, ніж чорним, що вона має таку собі назавжди приклеєну посмішку, але то неправда, назовні в неї видніє ґримаса страждання, бо її повсякчас переслідує спогад про ті часи, коли вона мала рота, а в роті язика, а на язику слину. Злегка зітхнувши, вона підсунула ближче аркуш паперу й почала писати першого на сьогодні листа, Шановна добродійко, із сумом маю сповістити вас, що ваше життя закінчиться по спливі однотижневого терміну, який не підлягає переглядові чи відкладенню, бажаю вам якнайкраще скористатися з іще наданого вам часу, з належною повагою, смерть. Двісті дев’яносто вісім аркушів, двісті дев’яносто вісім конвертів, двісті дев’яносто вісім галочок у списку, воно наче й не скажеш, що від такої праці коні дохнуть, та смерть добряче намордувалася, поки все це зробила. Уже знайомий нам помах її правої руки звіяв геть двісті дев’яносто вісім листів, після чого вона, перехрестивши руки, сперлася ліктями об стіл, а згори поклала голову, не для того, щоб поспати, бо смерть ніколи не спить, а для того, щоб перепочити. По спливі пів години, коли вона, вже