Смерть бере відпустку - Жозе Сарамаго

а як ні, то спопелить грім божий, і загибель таким способом зразу на місці вирве їх із пазурів смерти як такої, треба ж її провчити бодай отакою підкладеною свинею. Інші, стоїчні, сповнені гідности й мужности, схилялися до такого радикального кроку, як самогубство, бо теж гадали, що таким робом покажуть, чого варті, й дадуть научку владі танатоса, колись давно це називалося символічним ляпасом, і за тодішніми щиросердими переконаннями вважалося, що він болить найдужче, бо йде з царини етики та моралі, а не з примітивного поруху, здійсненого завдяки фізичному зусиллю. Зайве й казати, що марні були всі ці спроби, як не брати деяких упертюхів, що відклали власне самогубство на останній день терміну. То був, ніде правди діти, майстерний хід, якому смерть нічого не змогла протиставити.

До її чести, першою інституцією, яка чітко й повно усвідомила пригніченість душевного стану цілого народу, стала католицька й апостольська римська церква, що її назву в наш час, коли спостерігається нестримний потяг до використання літерних абревіатур у повсякденному спілкуванні, чи вже приватному, чи офіційному, можна було б доладно скоротити до карц. Воно то й певно, що тільки цілковита сліпота могла не дати побачити, як її храми, мов на помах руки, раптом заповнилися юрбами знедолених, що шукали в них за словом надії, розрадою, бальзамом на серце, болетамівним ліком, заспокійливим для душі. Ті, що раніше жили з ясним усвідомленням неминучости смерти, від якої не втечеш, але водночас міркували собі, що коли вже померти судилося такій силі-силенній люду, то тільки через зовсім лихий жереб могла прийти саме їхня черга, тепер гаяли час, потайки визираючи з-за завіси на вікні, чи не йде листоноша, або боялися вертатися додому, де жахливий лист фіолетового кольору, страшніший за кровожерливого хижака з роззявленою пащею, міг чигати на них за дверима й готувати стрибок. По церквах не було жодної миті перерви, довгі черги розкаяних грішників, постійно поповнювані, неначе конвеєр на промисловому підприємстві, двічі обкручувалися навколо центральної нави. Чергові сповідники працювали не складаючи рук, іноді їхня увага через утому притуплювалася, іноді знову раптово збуджувалася через якусь скандальну подробицю в розповіді, насамкінець вони про людське око накладали єпитимію, стільки-то отченашів, стільки-то богородиць, і хутенько давали розгрішення. Під час коротенької павзи між двома сповідями, поки вже відсповіданий виходить, а наступний заходить і вклякає, вони відгризали шматок від курячого перекладанця, що мав їм правити за ввесь обід, а тим часом подумки вже винагороджували себе добрячою вечерею. У казаннях повсякчас говорено про смерть як єдину браму до небесного раю, з уточненням, що туди ніхто ніколи не потрапляв живим, і проповідники в розрадницькому запалі не зупинялися перед використанням ні найвищих осягів риторичного мистецтва, ні найпримітивніших прийомів з підручників закону божого, аби тільки переконати настрашених парафіян, що вони, зрештою, мають підстави уважати себе за щасливіших супроти предків, коли вже смерть надала їм доволі часу, щоб приготувати себе до входження в едем. Щоправда, в затемнених і затхлих сповідальницях декому зі священників доводилося на превелику, їй-бо, силу долати себе самих, бо зранку вони самі вже отримали були свої фіолетові конверти, а отже й мали досить і передосить підстав сумніватися в тому, чи несуть промовлювані ними слова хоч якусь полегшу.

Те саме відбувалося з психотерапевтами, яких міністрество охорони здоров’я, спішно імітуючи душезцілювальні заходи з боку церкви, виділило для надання допомоги найбільш зрозпачілим. Не раз і не два траплялося, що психотерапевт, рекомендуючи пацієнтові дати волю сльозам, бо то найліпший спосіб угамувати пекельний біль, тієї самої миті й собі починав ридма ридати, на згадку про те, що й він сам міг стати одержувачем такого точнісінько конверта з першим ранковим рознесенням пошти. Сеанс закінчувався обопільним нестримним плачем спостижених спільним горем, але психотерапевтові пригадувалося, що в разі приходу лихоносної звістки він іще матиме вісім днів, аж сто дев’яносто дві години життя. Сексуальні оргійки, наркотичні забави та пияцькі посиденьки, про проведення яких він чував, допоможуть йому перейти в інший світ виступцем, хоча буде й ризик того, що в його етерному осідку тебе потім опосяде тим дужча туга за посейбіччям.

Кажуть люди, носії мудрости народної, що немає правил без винятків, і воно справді так і мусить бути, бо навіть у випадку правил, що ми всі їх маємо за абсолютно обов’язкові, як-от правило неминучости смерти, де з самого визначення тямки випливає неможливість появи жодного протиприродного винятку, одного разу трапилося так, що лист фіолетового кольору повернувся туди, звідки його вислано. Пролунають заперечення, мовляв, нічого подібного статися не може, адже смерть уже через саму свою всюдисущість не може перебувати лише в якомусь одному конкретному місці, а звідси годі уникнути висновку, що в такому разі немає ні фізичної, ні метафізичної змоги з’ясувати й окреслити те, що ми його зазвичай називаємо словом де, або ж, коли маємо на думці, як-ось тепер, походження чогось, словом звідки. Пролунають також заперечення, нехай і з меншими претензіями на спекулятивну глибину, мовляв, коли вже тисяча оперативників упродовж тижнів шукала смерть по всій країні, не проминаючи жодного будинку, прочісуючи її всю густим гребінцем, неначе то була десь дуже глибоко захована й причаєна воша, а притому їм не вдалося навіть слідів її побачити хоч би краєчком ока, то в цій справі не може бути двох думок, як ніхто дотепер не дав нам жодного пояснення щодо шляхів надходження листів від смерти на пошту, так і про загадкові шляхи повернення листа в її руки нам ніхто нічого не скаже й поготів. Брак пояснень у цьому випадку, та й у багатьох інших, ми мусимо з якнайглибшим жалем визнати, як і повинитися в тому, що неспроможні їх надати на вимогу зацікавленої публіки, хіба лишень, зловживаючи читачевою легковірністю та відмітаючи вимагану в розповіді логіку подій, ми наважилися б додати ще трохи вигадок до непозбутньої вигаданости нашого сюжету, і хоча ми чудово розуміємо, що ці недоліки неабияк підважують його вірогідність, однак усе це аж ніяк, повторімо, аж ніяк не означає, що згаданий лист фіолетового кольору не був і справді повернений відправникові. Факти є факти, й оцей факт хоч-не-хоч має бути занесений до числа неспростовних. І найкращим доказом цього є образ самої смерти, що стоїть у нас перед очима, вона, загорнута у своє буденне простирадло, сидить на стільці, й рельєф її лицевих кісток виражає цілковите сторопіння. Вона непорозуміло витріщається на фіолетовий конверт, крутить його в усі боки, щоб побачити, чи немає на ньому котроїсь зі стандартних поштарських позначок, обов’язкових у таких випадках, як-от відмова отримати, адресат змінив місце проживання, адресат виїхав у невідомому напрямку на невизначений час, адресат помер, Що за дурниці лізуть мені в голову, промурмотіла вона, як це адресат помер, якщо лист, надісланий, щоб його вбити, повернувся. На останні слова, що промайнули їй у голові, вона спершу не звернула особливої уваги, але потім одразу за них зачепилася й повторила вголос, із задумливою інтонацією, Повернувся. Не конче бути листоношею, щоб