Згори вниз. Книга страхів - Таня Малярчук

С.

Але бабця змінювала наші імена залежно від того, що ми їй нагадували.

Цвєтка нагадувала бабці кропиву.

На цвинтарі недалеко від бабиної хати була велика, викопана невідь ким яма, яка під час затяжних злив заповнювалась водою. Можливо, це була чиясь невикористана могила.

Ми з Цвєткою пішли до ями дивитися, чи водиться в ній хоч якась найменша риба. Цвєтка казала, що водиться. Вона бачила в ямі дельфіна.

Ми стали над ямою і двома великими патиками каламутили воду, аби дельфін вискочив на поверхню.

- В такій брудній воді дельфіни не живуть. - багатозначно сказала я.

- Не знаю. Може то був і не дельфін. Може, то була акула.

- Ну, якщо акула, то всяке буває. Акули болото люблять.

Мій патик втопився в болоті. Я натягнулась, щоб дістати патик, коли ще один його кінець стирчав на поверхні, і шубовснулась в яму.

Цвєтка побігла за бабою.

Я стала ногами на дно, і болото сягало мені рота. Треба було задерти голову, щоб не нахлебтатись. Десь зовсім поруч у каламуті нишпорив дельфін, який цілком міг виявитись кровожерливою акулою. Я плакала від жаху, і мої сльози стікали в болото.

- Не плач, бо втопишся, - кричала Цвєтка вже десь здаля.

Бабця на подвір'ї закидала в стодолу сіно. Цвєтка мовчки стала біля неї.

- Що є? - здивувалась бабця.

- Мітла впала в яму і її з'їла акула.

Бабця вилами витягла мене з болота, а Цвєтка тим часом втекла в колгосп розглядати биків, і її не було до ночі.

Я милася в балії.

Бабця однією рукою тримала Цвєтку за плече, а іншою сікла її по голій задниці в’язкою кропиви.

- Ой, Цвєтко! - кричала бабця. - Цвєтко-Цвєтко!

6

Найчастіше ми були вдома вдвох - я і вона.

Цвєтка сиділа в кухні на м’якому диванчику біля вікна, а я, захлинаючись образою і сльозами, мила посуд. Посуду було дуже багато, масні каструлі і тарілки, в яких позалишалась їжа, горнята, в яких позалишалась чайна заварка, ложки і виделки, первісно не такі брудні, але так само масні, як каструлі, в які їх вкинули. Гарячої води-не було. Не було нормального засобу для миття посуду.

Я по лікті мастилася жиром і помиями, і від цього ще дужче захлиналася сльозами.

Цвєтка байдуже дивилась у вікно. Переводила погляд на підвіконник, де стояли рядком наші улюблені екзотичні вічнозелені вазони.

З-поміж сліз горло моє видавало подекуди жалісливе благальне ниття.

- Я хочу надвір.

- Нащо тобі йти надвір? - дивувалась Цвєтка, продовжуючи переводити погляд з вікна на підвіконник і назад.

- Я хочу гуляти.

- Нащо тобі гуляти?

- Я хочу гратися з подружками.

- Всі твої подружки дурні.

- Чому я маю мити посуд, а ти маєш сидіти?! - моє ниття переходило у відчайдушний крик.

- Бо ти нічого ніколи не робиш, - Цвєтка була така спокійна, така врівноважена і мудра, як античний філософ вкупі зі своїми учнями.

- Я завжди мию посуд, мию підлогу, пилосошу, викидаю сміття і підливаю вазони!

- Але ти не переш сама собі труси!

- Це неправда!

- А хто тобі їх пере?

- У моєму віці тобі також мама прала труси!

- У твоєму віці… - Цвєтка ставала воїном справедливості на кшталт середньовічного схоласта вкупі з усіма інквізиторами, - у твоєму віці я вже варила бульйон!

На мене нападала гикавка, і я кожної миті ризикувала вдавитися власним плачем. Я гикала і плакала. Я не вміла варити бульйон. І мої труси мені справді пере мама. Але вона сама цього хоче, вона любить прати мої труси.

- Я не встигаю попрати свої труси, бо мама їх пере швидше за мене!

- Ти використовуєш маму як рабиню. Ти вже в тому віці, що мала би їй допомагати, а тільки заважаєш. Ти мучиш маму. Їй і так важко. Вона приходить з другої зміни і ще мусить прати тобі труси, і гладити на ранок одяг до школи, і варити якусь зупу, щоб ти мала що зранку поїсти, і на додачу ще мусить перевірити твоє домашнє завдання і чи ти добре склала портфель!

Мені так ставало шкода мами, що я була ладна покінчити з собою, аби не переобтяжувати її. Але Цвєтку треба було постійно атакувати, щоб остаточно не збожеволіти.

- Твоє домашнє завдання вона не перевіряє, бо ти його ніколи не робиш!

- Я вже доросла! Скоро я поїду, і мама взагалі за мене забуде. А ти маєш їй допомагати!

- Куди ти поїдеш? - я переставала плакати, і тарілка випадала з рук на підлогу.

- От бачиш! Ти тільки і вмієш, що шкодити! Вмієш розбивати тарілки, палити алюмінієві миски, рвати капронові колготи, красти мою косметику! Коли ти виростеш, з тебе нічого не буде! Як сидиш, так і сидітимеш у мами на шиї!

- Цвєтка, куди ти поїдеш? Ти кудись хочеш їхати?

- Не їхати, а плисти. Я буду плисти на кораблі.

- Куди ти будеш плисти? - я могла би стати на коліна, тільки аби вона відповіла.

- Мий посуд!

- Я мию.

- І підлогу помий. Бо мама прийде з роботи і візьметься за голову.

- Я помию підлогу, тільки скажи, куди ти попливеш?

Цвєтка не відповідала.

Не відповіла досі.

Але я здогадуюсь, що то мав бути за корабель і що то мало бути за море.

7

Я могла не прибирати у квартирі, за умови, якщо витримаю її побої.

Цвєтка була сильніша за мене, змагатися з нею в єдиноборстві не варто й пробувати. Але я набагато швидше бігала. Я могла би від неї втекти, якби квартира була хоч трохи більшою. Вона наздоганяла мене під журнальним столиком у вітальній.

Била недовго, а тоді закривалась в дитячій, забравши з собою ключі від вхідних дверей, щоб я не вийшла надвір. До подружок, які так кидали м’яча перед під’їздом.

Я, як замкнений поранений ведмідь, блукала з однієї кімнати в іншу, зупиняючись під дитячою:

- Віддай ключі!

Цвєтка сиділа в цитаделі і переможно мовчала.

- Віддай ключі, бо я втечу з дому.

- Тікай, коли завгодно, - відкрикувала Цвєтка. - Ми всі тільки зрадіємо. Щоб ти знала, мама не хотіла тебе народжувати. Ти була НЕПЛАНОВАНА дитина. Мама хотіла зробити аборт!

Я заливалась сльозами і йшла пакувати свої речі в портфель. Малою я дуже часто плакала, але моє дитинство не можна через це назвати нещасним. Навпаки. Деколи я думаю, що це так я вчилася говорити.

Речей в мене зовсім небагато. Портфель неважкий. Вдягла куртку, куплену мені мамою в Угорщині, взула черевики.

- Дай