Згори вниз. Книга страхів - Таня Малярчук

- Ні, ходи вже до мене! Мене щось вкусило. Може, змія!

- Тільки не рухайся! Я вже йду!

16

Урвище. Я стою на самому краю. Іван тримається на безпечній віддалі - він боїться висоти.

- Чого ти боїшся? - сказала я. - Тут зовсім не страшно.

- Відійди від краю. Я тебе прошу.

- Я зараз покажу тобі, як вмію літати. Ти не знаєш, як я вмію літати.

Він кинувся до мене і міцно схопив за плече.

- Відійди звідти! Що з тобою?!

- Не лишай мене.

- Чого я тебе маю лишати.

- Ти хочеш поїхати звідси, я бачу.

- Ти погано бачиш. Я хочу звідси поїхати, але з тобою.

- Зі мною?

- Слухай, припини ці ігри. Я вже втомився. Від чого ти тут ховаєшся?

- Я не ховаюсь. Я просто тут живу.

- Я до кінця не вірив, що ти таки наважишся поїхати сюди. А коли поїхала, я думав, швидко повернешся. Думав, що ти блефуєш.

- Про що ти говориш?

- Люба моя, - він обійняв мене, - досить вже. Їдемо звідси. Я не хочу тут жити завжди. Хочу додому. Невже ти зовсім не скучила за домом?

- За яким домом?

- За нашим.

- Я не розумію, що ти кажеш.

- Знаєш, як я злякався, коли мені в Дземброні сказали, що ти кудись поїхала? Дуже злякався. Я облазив всі гори за тобою. Нащо ти кинула себе сюди?

- Мені тут подобається. Я хочу тут бути далі.

- Ідемо завтра. Твоя мама плаче кожного дня. Ніхто не може зрозуміти, що з тобою сталося. Думають, ти здуріла.

- Моя мама?

- Припини це. Ідемо завтра. Якщо дуже будеш хотіти, то наступного літа знову приїдемо, але тільки на літо. Щоб відпочити.

- Іванку, що ти виговорюєш?!

- Тобі зовсім не було без мене зле? Ти рік прожила тут і жодного разу не дала про себе знати.

- Неправда. Я сумувала.

- Ну то що? Ідемо завтра?

- А твоя дружина?

- Яка дружина? Ти моя дружина!

- Я?

Він зняв рюкзак і витяг з бічної кишеньки фотокартку.

- Якщо не віриш мені, то подивись сама.

Я взяла фото в руки. Я і він, обійнявшись, усміхаємось. Я одягнена в білу весільну сукню до колін, чорні лаковані туфлі.

- Звідки в тебе ця фотографія?

- Як звідки? З нашого весілля.

- Я не могла одягнутись на власне весілля в коротку сукню і чорні лаковані туфлі.

- Але вдягнулась. Нікому не вдалось переконати. Ти дуже вперта.

- Я нічого не розумію.

- Їдемо?

- Я нікуди звідси не поїду.

17

Охримко почорнів і змарнів. Вуйна Ціня дуже слаба.

Він прийшов до нас, щоб ненадовго забутись, я бачила. Цілу годину говорив про теплицю з прянощами.

- Ви би бачили тоту траву. Не трава, а єдин сморід. Я як туди в теплицу захожу, то мушу затикати собі ніс, аби не одуріти. І як Цінця за тим ходила, я не знаю. Маску на лице хіба одягати або противогаз, як колись у войну. Я їй кажу: борзо виходи з тої слабости і сама той смерід поливай, бо я не годен. А вона мені: як смерч прийде, то йди з хати і не гинь за мнов. Тільки про смерчі чую.

- Вуйку, - кажу я, - ви не переживайте так, вуйна Ціня ще зовсім молода, вона вийде з хвороби.

- Та вийде, але не знати в який бік.

Іван спакував свій рюкзак і виставив його на ганок.

- Ади, а ви кудись сі збираєте? - спитав Охримко. - Їдете кудись? Ци так просто десь походити?

- Ідемо. Ідемо додому.

- Ци надовго? Ци тільки перезимувати?

- Не знати, як буде, але, напевно, надовго.

- Надокучило вже бути тут?

- Трохи.

- Добре, діти. Що вам тут робити? Молодим нема що тут робити. Молодий хоче бути між людьми. Тилько буде мені без вас сумно. Мав з ким поговорити. А так, як з Ціньцьою щось сі стане, лишусі тут сам як палец. Буду я тай Бог наді мнов.

- Слухайте, вуйку, як прийде смерч, то ви лишіть вуйну Ціню в хаті, а самі підіть кудись.

- Дивисі, ще й ти мені за це кажеш!

- Мою бабу так само смерч забрав. Смерч забирає душу разом з тілом і разом з хатою.

- Уповідаєш якісь небилиці. Таже зроду віку в горах не було смерчу!

- Я не знаю, може, і не буде, але як буде, то ви лишіть хату. Дайте вуйні Ціні піти з вітром.

Охримко плаче.

- Як не будете мати де жити, - сказала я, - то живіть тут, у Франя. В хаті все необхідне є. Лишаю вам фотоапарат. Можете робити знимки.

- Нащо мені того апарата? Мені знимкувати не треба, я і без того все памітаю.

- А ми будемо деколи приїздити до вас в гості. Приймете нас?

- Прийму, чого ж не прийму.

- Все буде добре.

- Буде як буде. Та й так буде добре. Щасливого вам житє.

18

Іван закрив Франеву хату і одягнув рюкзак.

Падає дрібний дощ. На горах важкими клубами куриться туман. Вершин не видно зовсім. Мені шкода залишати гори такими.

- Скоро впаде сніг, - сказав Іван, - добре, що ми вже їдемо. Я би не витримав тут ще однієї зимівлі.

- Тобі попередні зими було так погано?

- Було добре, але буде ще краще, коли повернемося додому.

- Я хочу бути тут. Не хочу нікуди їхати.

- Ти просто боїшся. Я не можу зрозуміти, чого ти так боїшся повертатись.

- Я не боюсь.

Ми почали поволі спускатись стежкою до Дземброні, а потім до автобуса, а потім до залізниці.

Я йду як привид. Волосся намокло і прилипло до лиця. В ноги холодно. Старі кросівки порвались, і всередині чавкає болото.

Він зупинився і повернув до мене.

- Що таке? Що сталося?

- Вибач, я не можу. Я боюся. Тікай від мене. Лишай мене тут.

Іван зупинився на півдорозі. Я бачила, як йому було важко. Він розгубився. Він любить мене більше, ніж я. Ніж я думала.

Скинув рюкзак і рвонув до мене. Тоді я вже почала змінюватись.

- Візьми себе в руки, - кричав він. - Заспокойся. Хочеш, ми ще трохи побудемо тут. Перезимуємо. Тільки не роби це! Візьми себе в руки!

Я не могла йому відповісти. Я бачила, як він біжить до мене, як поволі змінюється його статура, обличчя, тіло. За мить він вже біг не на двох ногах, а на чотирьох. Тіло покрилось сірим хутром. Очі зробились круглі блискучо-сірі - справжні очі відлюдника.

Я зустріла його такою самою.

Разом ми