Згори вниз. Книга страхів - Таня Малярчук

13

Я продала Цвєтку за морозиво «Nestle» і кілограм черешень, якими я потім отруїлась.

Кожної неділі я ходила до гастроному купувати радянське морозиво «пломбір в стаканчику», яке відрізнялось від справжнього радянського пломбіру банановим смаком. Його продавала під гастрономом підстаркувата жіночка в білому накрохмаленому чепчику. Я приходила загодя, коли вже була жіночка, але ще не було морозива. Доводилось чекати кількадесят хвилин, щоб бути першою в черзі таких же, пригнаних сюди голодним дитинством дітей.

Я стояла біля лотка без морозива, як навпроти несподівано зупинилась іномарка сріблястого кольору. Відчинились дверцята, і звідти виглянула спочатку оголена до міні-спідниці чорна лайкрова Цвєтчина ніжка, а потім завиті плойкою куценькі Цвєтчині кучері.

- Чого ти тут стоїш? - спитали кучері.

- Чекаю на морозиво.

Цвєтка секунду перемовлялася з водієм іномарки, напевно, пояснювала, ким я їй доводжусь, а тоді дверцята з боку водія відчинились, і звідти вийшов невисокий гарно вбраний чоловік в черевиках «Salamander».

- Сідай в машину, - гукнув він, - поїдемо на морозиво.

Я гордовито сіла в машину, стискаючи в кулаку три купони, які я потім буду йому віддавати, але чоловік-саламандра, як справжній Мефістофель, захоче більшої плати.

Ми поїхали їсти морозиво «Nestle». Воно було дуже смачне, я такого ніколи не пробувала. Чоловік жартував, і Цвєтка жартувала, а я мовчки спідлоба наминала своє дороге імпортне морозиво, а потім ще одне і ще одне, останнє.

Кілограм черешень я вже їла без охоти.

Мене почало нудити ще в іномарці, але я мужньо витерпіла до входу в ліфт нашого дев'ятиповерхового будинку і вже там, коли ми з Цвєткою залишились вдвох і вона спитала, як він мені, виблювала весь імпорт на бетон з усією любов’ю до вітчизняного виробника.

Цвєтка довела мене до ліжка і накрила ковдрою.

Цвєтка взяла відро води і пішла змивати мій внутрішній продукт з-перед ліфта. Раніше вона ніколи би не зробила такого. Вона би не зважала на моє самопочування і примусила прибирати саму. Вона змінилась.

Саламандра невдовзі повернулась і забрала Цвєтку з собою в болото.

Хоча, можливо, саламандри живуть у чистіших водах, ніж я собі думаю.

14

Багато хто не може впізнати мене на весільній Цвєтчиній фотокартці, де тьма родичів і знайомих повиструнчувались у чотири яруси, ніби колектив якогось регіонального хору, готові от-от заспівати народну пісню у чотири голоси.

Я сиджу просто біля неї, яскраво-білої, налакованої, з блискітками на волоссі і під очима.

Я схожа на виснажену роботою в полі, але відгодовану сільською калорійною їжею низькорослу жіночку-колгоспницю, тільки що без американської хустки.

На мені чорні розтягнені рейтузи і штампований турецький светр на ґудзиках. З потворними бордовими квітами неясної культури на плечах.

Волосся, невимите напередодні, зібране у товстий неакуратний хвіст.

На ногах поношені Цвєтчині туфельки на танкетці.

Фотограф сказав скласти руки на колінах, а коліна стулити докупи і трохи повернути в бік нареченої. Так, щоб всі енергетичні потоки акумулювалися на ній.

Я дурнувато усміхаюся. І Цвєтка усміхається - якось так, щоб було видно, як насправді серйозно вона це робить.

І весь хор усміхається.

І фотограф, мабуть, усміхається, але я не пам’ятаю.

Коли питають, де на цій щасливій фотографії я, відповідаю, що якраз перед тим перепила газованої води «Буратіно» і мене відвезла «швидка» робити операцію на апендикс.

15

Корабель на причалі з хвилини на хвилину мав відбути у невідомому напрямі. Величезний залізний корабель залізного кольору.

Біля трапу скупчився натовп його пасажирів.

Цвєтка без валізи стоїть в черзі останньою. Наша улюблена бабця висить десь над її головою і приповідає:

- Ой Цвєтко-Цвєтко! Цвєтко-Цвєтко!

- Куди ти зібралася? - питаюся в Цвєтки.

- Слухай, - каже мені Цвєтка, - коли я буду стара, я сидітиму у великій кімнаті з великим відчиненим вікном і, загорнута в плед, гратиму на піаніно.

- Ти не вмієш грати на піаніно.

- Коли буду стара, навчусь.

- Куди ти зібралася? - знову питаю я. - В Нову Зеландію?

- Можливо, - загадково відповідає Цвєтка. В неї такий голос, який каже мені: виростеш і все зрозумієш.

Я росту все далі, вже вища за кущі і дерева, але розумію не більше, ніж розуміла тоді.

Галасливий чоловік на палубі подає знаки, що пора піднімати якір. Швидше прощайтеся!

І тоді я кажу те, за що мені соромно досі. Що доводить мою вроджену нездатність безболісно прилаштуватися до життєвих перемін.

Я кажу жалібно-жалібно:

- Візьми мене з собою, Цвєтко! Я не буду тобі заважати! Тільки візьми мене з собою!

- Це мій корабель, - каже Цвєтка і стає на трап.

А я плачу і плачу, плачу і плачу.

І більше нічого не кажу, бо треба ще трохи поплакати, щоб навчитися по-справжньому говорити.

Георгій і його змій

1

Вони всі троє вчились на вчителів української мови і літератури і жили у одній кімнаті гуртожитку: Григорій, Георгій і Геннадій.

Григорій спав на ліжку справа, Геннадій - на ліжку зліва, а Георгій посередині на підлозі. Григорій мав червоне «Жигулі» з чорною смугою на дверцятах, Геннадій мав золотий злиток, а Георгій не мав нічого, тільки густе ластовиння по обличчю.

Імена придумав Геннадій, і так само придумав до них, як йому здавалося, достойні скорочення: Гриша, Жора і Гена.

- Я погоджуюсь на Георгія, але на Жору - ніколи, - на диво твердо сказав Георгій, і, справді, ніколи на Жору не відгукувався. Але його взагалі рідко хто коли кликав. І так само рідко хто помічав. Георгія це влаштовувало, бо він страшенно соромився свого ластовиння.

Григорій мав підхід до всіх викладачів і майстерно залагоджував всім трьом заліки та іспити. Деколи підвозив викладачів до найближчого санаторію, деколи обходилося мішком городенківської пшениці найвищого ґатунку.

Геннадій був спеціалістом по кавалєрці. Складав графіки, коли кого черга володіти кімнатою і дівчиною. Решта двоє в цей час мусять десь ходити або ночувати в сусідніх гуртожитках. Повноцінно ці графіки ніколи не працювали, бо Григорій якось відразу знайшов собі постійну кохану і волів з нею бути в неї, а Георгій від своєї черги завжди відмовлявся. З такої ситуації Геннадій користав найбільше. Він мав порожню кімнату за всіх трьох: і ввечері, і в обід, і вранці, і деколи цілу ніч. За п'ять років навчання дівчина Геннадія повторилась лише останні два рази - з цією він і одружився.

Георгій виконував функції кухаря, прибиральника і лікаря. Григорій часто хворів на різні ангіни і простуди, а Геннадій на всі можливі венеричні болячки.