Троє у човні (якщо не рахувати собаки) - Джером Клапка Джером
Гарний літній ранок — сонячний, теплий і спокійний. Але в повітрі витає дух якогось наростаючого неспокою.
Король Іоанн[16] перебуває у Данкрофт-Холлі. Напередодні невеличке містечко Стейнс було сповнене брязкотом зброї, лунким цокотом кінських копит по бруківці, викриками командирів, страшними прокльонами та брутальними жартами бородатих лучників, алебардистів, списників і озброєних дротиками іноземних воїнів, які розмовляли незрозумілою мовою.
Прибувають загони лицарів та зброєносців. Їхні яскраві накидки притрушені порохами далеких доріг. Увесь вечір двері помешкань оторопілих містян тільки те й робили, що відчинялися, аби впустити нахабну юрбу солдатів, нагодувати їх і поселити, причому зробити це якнайкраще, інакше непереливки буде тому дому і всім його пожильцям, бо у ті бурхливі часи меч був усьому суддя і присяжні, обвинувач і кат, і за те, що він бере, він платить тим, що залишає живими тих, у кого взяв, якщо на те його ласка.
Довкола вогнища посеред майдану збирається щоразу більше війська баронів. Увесь вечір до самої глибокої ночі вони їдять і пиячать, а потім горланять п'яних пісень, грають в кості та лаються. Від полум'я падають химерні тіні на звалену в купу зброю та їхні незграбні постаті. Сповнені цікавості міські дітлахи підкрадаються якомога ближче, щоб подивитися на них. Міцні сільські дівчата, сміючись, підсідають до них, аби пожартувати та посміятися з відважними вояками, що так несхожі на сільських парубків, яких вони щойно залишили, і ті стоять осторонь із розгубленими посмішками на широких обличчях. У навколишніх полях тьмяно мерехтять вогні віддалених таборів, де зібралися прихильники якого-небудь феодала, а десь там, наче безпритульні вовки, причаїлися французькі найманці підступного Іоанна.
І так, з вартовим на кожній темній вуличці, з мерехтінням сигнальних вогнів на кожному довколишньому пагорбі, пройшла ніч, і над прекрасною долиною старої Темзи настав ранок того великого дня. Дня, який так багато змінив у долях ще ненароджених поколінь.
Щойно почало сіріти, з нижнього із двох островів, трішки вище від того місця, де ми зараз стоїмо, вже було чути гамір і голоси робітників. Ввечері сюди доправили величезне шатро, і тепер його встановлювали. Теслі облаштовували ряди лав, а з Лондона прибули підмайстри з різнобарвними сувоями шерсті і шовку та гаптованим золотом і сріблом одягом.
А ось, погляньте! Дорогою, що звивається вздовж берега, сміючись і розмовляючи глибоким гортанним басом, від Стейнса до нас спускаються з десяток міцних алебардистів. Це — люди баронів. Вони зупиняються на протилежному березі десь сотнею ярдів вище від нас і, обіпершись на свою зброю, чекають.
Щогодини дорогою підходять усе нові групи й загони озброєних людей. Їхні шоломи і лати довгими рядами виблискують у вранішньому сонці, аж поки вся дорога, скільки сягає око, не стане вщерть заповненою блискучим металом і гарцюючими кіньми. Вершники щось вигукують і переїжджають від однієї групи до іншої. Невеликі знамена ліниво тріпочуть під подихом теплого вітру. Час від часу відбуваються якісь рухи: ряди розступаються, даючи дорогу, і який-небудь великий барон верхи на своєму бойовому коні, в оточенні охорони і зброєносців проходить вздовж, щоб зайняти своє місце на чолі своїх кріпаків і васалів.
А вгорі на схилі Купер-Хілла, що саме навпроти, збираються здивовані селяни та зацікавлені містяни, котрі прибігли із Стейнса. Ніхто з них достеменно не знає, до чого вся ця метушня, і в кожного своя думка про цю велику подію, на яку вони прийшли подивитися. Дехто каже, що цей день буде на благо всім, але старі люди хитають головами, мовляв, такі казочки вони вже чули й раніше.
А вся річка вниз від Стейнса всіяна човнами, човниками і рибальськими плетінками, які зараз не в пошані і використовуються лише найбіднішими. Міцні гребці перетягують їх через пороги, де згодом постане прекрасний Белл-Уїрський шлюз, і вони, наблизившись, наскільки їм стало хоробрості, згуртовуються довкола великих накритих човнів, що вишикувались у готовності доправити короля Іоанна до місця, де чекає його підпису доленосна Хартія[17].
Уже полудень, і ми разом з усіма людьми впродовж багатьох годин терпляче чекаємо. Поміж народу вже чути розмови, що верткому Іоаннові знову вдалося вислизнути з рук баронів, і разом зі своїми найманцями він утік із Данкрофт-Холлу, і що незабаром, замість того щоб підписувати хартії вольностей для свого народу, він займеться іншими справами.
Аж ні! Цього разу його вхопили залізними кліщами, і даремно він намагався вивернутися й вислизнути. Десь далеко внизу на дорозі з'являється хмаринка куряви. Вона наближається і росте. Дедалі голоснішим стає стукіт копит. Блискуча кавалькада яскраво вбраних лордів і лицарів просувається від однієї групи людей до іншої. З усіх боків її супроводжують йомени баронів, а посередині — король Іоанн.
Він верхи прямує туди, де на нього чекають у всій готовності човни, а великі барони виступають із шеренг, щоб привітати його. Він вітається з ними з усмішкою на устах, він говорить приємні дружелюбні слова, наче його запросили на якийсь бенкет, влаштований на його честь. Але, вже привстаючи, щоб злізти з коня, він окидає швидким поглядом своїх французьких найманців, які вишикувались позаду, і грізні шеренги баронівських вояків, що оточили його зокола.
А може ще не пізно? Один потужний несподіваний удар вершникові збоку, заклик до французьких вояків, відчайдушна атака на розгублені шеренги, що стоять поперед нього, — і всі ці бунтівні барони пошкодують про той день, коли вони насмілилися втрутитись у його плани! Вправною рукою можна переламати гру навіть у такий момент. Був би тут зараз Ричард![18] Він би вирвав із рук чашу свободи, яку Англія піднесла до своїх уст, і ще сотню років не дізналася б, яка вона на смак, ця свобода.
Але перед суворим виглядом англійських вояків серце короля Іоанна відступає, він знову береться за вуздечку, злазить з коня і сідає у перший човен. Барони, тримаючись своїми вкритими латами руками за руків'я мечів, ідуть за ним. Віддають наказ
