Щира шахрайка - Емілі Локхарт

Вона не мала намірів завдати шкоди Імоджен.

Ні, мала.

Ні, не мала.

Джул хотілося, щоб вона не мала намірів.

Якби ж усе можна було повернути! Вона прагнула бути іншою людиною в іншому тілі з іншим життям. Джул хотіла, щоб Іммі її полюбила, і вона ридала, бо цього тепер ніколи не станеться.

Потягнувшись, Джул схопила вологу, м’яку руку Іммі. Вона тримала її, далеко нахилившись над краєм човна.

Над головою почувся гул літака.

Джул кинула руку Іммі та проковтнула сльози. Її інстинкт самозбереження переміг.

Вона була досить далеко в морі. Двадцятихвилинна подорож на човні від Кулебри, десять хвилин від Кулебріти. Джул торкнулася води рукою.

Між двома островами від туристичного шляху до відкритого океану прямувала течія. Вона притягла Іммі якнайближче до човна та обкрутила її руки тросом, досить вільно, щоб не лишилося сліду. Трос був грубим, і зав’язувати його було незручно. Долоні Джул боліли, шкіра здиралася. Лише після кількох спроб вдалося зробити вузол, який тримався б.

Джул увімкнула двигун і повільно попрямувала у відкриту воду, пильнуючи течію. Коли море стало темним і глибоким, а вони опинилися далеко за межами пройденого шляху між Кулеброю й Кулебрітою, Джул розв’язала мотузку та відпустила Імоджен.

Тіло занурювалося дуже, дуже повільно.

Джул виполоскала линву і відшкребла її щіткою, яку знайшла в невеличкій коробці зі снастями. Її руки були подерті й трохи кривавили, однак на ній не зосталося слідів. Дівчина ретельно скрутила трос і поклала до човна. Вона відшкребла і помила весло.

Відтак попливла назад.

— Міс Соколофф? — Клерк у вестибюлі помахав Джул.

Вона зупинилась і глянула на нього.

Він подумав, що вона — це Імоджен. Досі ніхто не плутав їх.

Вони не здавалися надто схожими, але, звичайно, вони — дві молоді білі жінки, невисокі, з короткою зачіскою і ластовинням. У них був однаковий акцент зі східного узбережжя. Вони скидались одна на одну.

— Для вас надійшов пакунок, міс Соколофф, — сказав клерк, усміхаючись. — Він у мене, прямо тут.

Джул осміхнулася у відповідь.

— Ви просто чудові, — відповіла вона. — Дякую.

8

Другий тиждень вересня 2016 року Менемша[42], Мартас-Вiньярд, Массачусетс

За шість днів до того, як Джул забрала той пакунок, у будинку Іммі на Мартас-Віньярді на роботу не з’явився прибиральник. Його звали Скотт, йому було десь двадцять чотири — старший за Іммі, Джул і навіть Форреста, але Імоджен усе одно називала його прибиральником.

Власники, які здавали будинок в оренду, рекомендували Скотта для праці на подвір’ї та в домашньому господарстві. Басейн і гаряча ванна потребували ремонту. Будинок був просторий, із багатьма вікнами й дворівневими стелями у вітальні та їдальні. Шість світлових люків, п’ять спалень. Тераси спереду й позаду будинку. Трояндові кущі та інші насаджені рослини. Багато чому треба було давати лад.

Скотт мав широке, відкрите обличчя та плаский ніс. Він був білошкірим, з рожевими щоками, квадратним лицем і неслухняним темним волоссям. У нього були вузькі стегна й неабиякі м’язи на руках. Зазвичай він не вдягав сорочку, мав на голові бейсболку.

Уперше зустрівши Скотта, Джул не могла втямити, що саме він там робив. Скотт саме був на кухні зі шваброю й відром і мив підлогу. Він нічим не відрізнявся від численних тимчасових друзів Форреста й Іммі на острові, але ось він — із голим торсом, прибирає.

— Привіт, я Джул, — сказала дівчина, стоячи у дверях.

— Скотт, — відповів він, не припиняючи витирати підлогу.

— Ти йдеш на пляж? — запитала вона.

— Ха, ні. Мені й тут добре. Я прибиральник Імоджен, — він мав звичний американський акцент.

— О, зрозуміло, — Джул була невпевнена, чи розмовляла Імоджен із прибиральником як зі звичайною людиною, чи Скотт мусив бути непомітним. Вона ще не знала, які тут були правила поведінки. — Я подруга Іммі з середньої школи.

Більше він не сказав нічого.

Джул іще трохи спостерігала за ним.

— Ти хочеш пити? — запитала вона. — Є звичайна та дієтична кола.

— Мені треба працювати. Імоджен не любить, коли я тиняюся без діла.

— Вона аж така сувора?

— Вона знає, чого хоче. Мушу поважати це, — відповів Скотт. — До того ж вона мені платить.

— Але чи хочеш коли?

Скотт став навколішки та побризкав очисною рідиною місце під посудомийною машиною, де збирався бруд. Потім він почистив його цупкою губкою. Краплі поту сяяли на м’язах спини.

— Імоджен не платить мені за те, що я беру речі з її холодильника, — нарешті відповів прибиральник.

Пізніше стало очевидним, що Скотт не мусив повністю бути невидимим, бо насправді він був настільки ефектним, що ніхто не міг ігнорувати його присутність, але ніхто й не розмовляв із ним, хіба що вітались. Іммі просто казала: «Привіт», коли бачила його, хоча її погляд був прикутий до його тіла. Скотт мив туалети, виносив сміття, прибирав той безлад, який люди лишали у вітальні. Джул ніколи більше не пропонувала йому колу.

Була п’ятниця, коли Скотт не вийшов на роботу. У п’ятницю вранці він зазвичай прибирав на кухні й у ванних кімнатах, а відтак поливав газон. Він виходив з будинку до одинадцятої ранку, тому ніхто не переймався через його відсутність.

Наступного дня він також не з’явився. По суботах він чистив басейн і працював у садку. Іммі завжди залишала йому зарплатню за попередній тиждень готівкою на кухонному столі. Готівка лежала на звичному місці, а Скотта так і не було.

Джул спустилася вниз, одягнена для тренування. Брук сиділа на кухонному столику з мискою винограду. Іммі та Форрест їли гранолу[43] з густими вершками та малиною за обіднім столом. Мийка була повна посуду.

— Де це прибиральник? — Брук погукала до їдальні, коли Джул наливала собі стакан води.

— Він злиться на мене, — відповіла Іммі.

— А я злюсь на нього, — сказав Форрест.

— Я теж зла, — гукнула Брук. — Хочу, щоб він помив мої виноградинки, роздягнувся та облизав моє тіло з голови до кінчиків пальців. І він досі цього не зробив. Його навіть тут немає. Не знаю, що пішло не так.

— Дуже смішно, — мовив Форрест.

— Він має все, чого я прагну в хлопцеві, — сказала Брук. — У нього гарна фігура, він тримає рот на замку і, на відміну від вас, — вона закинула виноградинку до рота, — він миє посуд.

— Я мию посуд, — сказав Форрест.

Іммі засміялася.

— Ти миєш єдину тарілку, з якої їв сам.

Форрест кліпнув і повернувся до попередньої теми.

— Ти йому ще не зателефонувала?

— Ні. Він хоче більшу зарплатню, але я