Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук

— А ти був колись на Азовському морі? — спитала, коли докінчив.

— Ніколи, — сказав. — Але чомусь цілком певний, що це на Азовському, а не Чорному.

— Бо таки на Азовському, — сказала тихо. — І я там була. Щось знаєш про мене й розігруєш?

— Та Бог з тобою, Іро! — вигукнув я. — Клянусь, що це був сон, який бозна-чому повторився тричі, а може, й більше.

Але вона увіч спохмурніла й ішла побіч, як хмара: щось я тією розповіддю в ній зачепив. Але як її переконати, що то й справді був сон?

— Мстишся, що прийшла до тебе не дівчиною, — сказала тихо. — Ну що ж, розвідка твоя працює добре, колись про це розкажу.

— Але, їй-богу, це був сон! — згукнув я.

— Не бреши! — категорично сказала. — Ти, як переконалася, це вмієш. І облишмо цю тему, бо мені треба приготуватися до зустрічі з мегерою.

Отже, щось у ній зачепив, і це знову зруйнувало так важко знайдену погодженість — мені й справді треба було кінчати цю балачку, бо підходили до дому, котрий чекав нас із сліпими, але настороженими вікнами-очима, із зачиненим ротом-дверима і з порожнечею у дворі, аж я навіть подумав блаженно: цей дім також сьогодні не в гуморі. Бо хто їх збагне, цих жінок, то чи не ліпше було б нам таки піти в ліс і прислухатися до весняного пробудження та й пробудитися там один до одного? Але було вже пізно, тож чемно пропустив супутницю у хвіртку, твердо знаючи, що хоча ті вікна-очі й сліпі, але більше видючі, а що насторожені, то сумніву тут ніякого.

За хвилю я голосно застукав у двері господині.

І тут хочу зробити маленьке пояснення для читача, якому цей скрипт потрапив би на очі. Я вже писав, що творено його на основі юнацького щоденника, і це зовсім не записки старого гріховоди, а, можливо, судовий позов, тож суддею має й стати отой читач, якого не знаю і якого може й не бути. Отже, я зовсім не фантазую на тему давньоколишніх переживань, а із сухою об’єктивністю викладаю факти, а коли переказую розмови, то вони й справді такі відбулися, я тільки надав їм стилістичної викінченості; відтак не хочу, щоб у молодого розуму читача витворилося про мене враження як про людину сексуально неврівноважену — ці речі вже покинули моє тіло. Отож моє писання — це не умовний спосіб сексуального задоволення, коли спогади сласно змішуються з фантазією, чим збуджується до життя напівзруйноване тіло. Ще раз нагадую: скрипта цього пише серйозний учений, який має немалий набуток і не тільки у складанні кросвордів, а передусім у виданні відкритих ним текстів із найдокладнішими коментарями, він доктор наук і якийсь час був університетським професором, хоч, може, поганим через брак дару до публічного промовляння. Умовний мій читач із молодим розумом тут може резонно заперечити: і доктор, і професор так само може стати старим гріховодою, як і людина без регалій, отож, старий, не викручуйся: попри твою категоричність і склеротичність (так написав один молодий науковий забіяка, обкидуючи багном мою статтю, надруковану п’ятнадцять років тому, ось ці слова: «Перекручені склерозом вигадки нашого метра») рука в тебе ще не тремтить, хоч, може, так само не тремтить і жила, відтак і склерозу ще не маю ані на мак, бо голова чиста і ясна, не кажучи про те, що не менш ясною була й п’ятнадцять років тому. Так, справді, я обрав романну форму викладу подій, але в основі його автентичний джерельний матеріал, а вирішив записати це все з простої причини: рана, завдана мені тоді, не перестає боліти й досі, а кожному воякові відомо, що старі рани розкриваються й потребують нового лікування (так вони відкривалися й у мого батька, який від того й помер), отож хочу, образно кажучи, в черговий раз лягти до шпиталю й поремонтуватися, а це значить: таки збагнути до кінця те, що зі мною сталося, бо досі, як ті рани відкривалися, до кінця розв’язати цього ребуса таки не зміг. Можна уявити, що лежу в шпитальній палаті, до мене часто заходить лікар — розум мій, сестра — спогади мої — робить перев’язки, мені дають ковтати якісь таблетки (думки мої), і все те: і лікар, і сестра, і пігулки — мої розмисли. По-бароковому сказано, правда? І не дивно, бо я цілий вік сидів у барокових текстах, отож звідтіля такого способу художнього бачення світу й набрався. Мушу зізнатися ще в одному гріху: замолоду бавився писанням оповідань, яких не друкував, одне з них маю наміра сюди вставити, бо його написано з Іриної розповіді. Власне, з Іриних розповідей написав їх два, а щодо другого вагаюся: чи вставляти його, бо й воно в Іриному образі могло б дещо прояснити, але річ у тім, що те друге оповідання не стосується цієї історії, а складає частку Іриного приватного життя, сказати б, без мене. Отож, напевне, його сюди не вставлятиму. Щодо неї хочу сказати ще й таке, що певною мірою пояснить її фразу, що на Азовському морі, на піщаній косі, яка мені наснилася, вона таки була. Річ у тім, що в ній жила невгамовна жага мандрів, отож щорічно влітку вирушала в туристичні мандрівки (про це розповість мені згодом), організовані різними туристичними закладами, а також стихійно її знайомими чи друзями, ба й самостійні, коли перші два варіанти не збувалися, отже, в ній жила не боязнь простору, яка є, приміром, у мене, а жадоба його. Певна річ, маючи таку пристрасть, вона зустрічалася не раз із різними чоловіками, скільки їх було, не знаю, та й не важливо це, отож не дивно, що прийшла до мене не дівчиною та ще й з достатнім любовним досвідом, у чому мав змогу практично переконатися, бо в нашому з’єдиненні науки кохання навчав не я її, а вона мене — на це мусив пристати. І я збрехав би, коли