Мама, донька, бандюган - Андрій Анатолійович Кокотюха
За своє життя Алла вже зустрічала таких чоловіків. Віддаючися роботі з головою, з дружиною в ліжку виконували чисто механічні рухи, так звані подружні обов`язки. Вони вважали - справа в дружинах, котрі недостатньо стараються, кидалися на пошуки заміни, докладали до цього максимум зусиль, підходили, мов до своєї роботи, а коли доходило до діла - все повторювалося спочатку. Виснажені процесом спокушування, навіть коли подібні дії заохочуються з протилежного боку, в ліжку вони отримували з рештою те саме, що й від дружини. Розчарування. Як наслідок - пошуки нових "дружинозамінників".
Аллу Різник подібний розклад не влаштовував. Розрив стосунків з Дені не входив до її найближчих перспективних планів. Доведеться піднімати всі свої зв`язки. Колись писала вона замовну статтю про тайську медицину, так там такі оригінальні масажні салончики є... Алла тоді пошкодувала, що вона не чоловік. Нічого, нічого, від насолоди мужиків залежить реалізація жіночих планів.
Дорого ти мені обходишся, Карась смажений!
-Він звелів не викликати лікаря.
Вітька Малий зачепився за слово "звелів", схвально кивнув.
-І не треба.
-Ну не можна ж отак його залишати?
-Не можна, - погодився Малий, а потім, глянувши Людмилі просто в обличчя, видав фразу, почуту десь у американському поліцейському серіалі. - Усе о`кей, леді. Я поліцейський.
Насправді далеко не все виглядало о`кей. Поки викликаний Людмилою опер приїхав, вона встигла збігати до аптеки і повернутися з купою ліків. Переконавши чергового провізора, що її чоловік глибоко напоровся на цвяха, а лікарів панічно, до психозу та нервового зриву, боїться з дитинства, вона придбала все за порадою чемної жіночки в білому халаті та круглих окулярах, і вже вдома як могла обережно обробира рану, перев`язала, пригадуючи ще студентські заняття з санмедпідготовки, зробила кілька щеплень. Час летів непомітно. Коли у двері подзвонили, годинник показував першу годину ночі. Дивно, що цей безликий приятель Рибалки з посвідченням капітана міліції зовсім не здивувався нічному дзвінку незнайомки. Та навіть його поява не змінила ситуацію на краще.
-Він не помер? - обережно запитала Людмила.
-Ще чого. Вичухається. Я його знаю, - Малий присів на стілець, - Ви теж присядьте, розмова до вас серйозна.
Людмила хотіла закинути цьому неотесаному ментові стосовно того, хто кого в цій хаті мусить запрошувати сідати, та утрималася, слухняно підсунула крісло до Вітька.
-Значить, так, - Малий глипнув у бік канапи. - Хочете ви того, чи ні, а доведеться мені тут у вас переночувати. Хоч на підлозі, хоч отут, у цьому кріслі. Не бійтеся, з вами особисто поганого нічого не станеться. Просто ви можете собі йти спати, відпочивати, набиратися сил. З роботою проблеми?
-Що ви маєте на увазі?
-Відпроситися хоча б на завтра зможете?
Людмила зітхнула, але тут нічого не поробиш. Можна послатися на проблеми з дочкою в лікарні, нехай Бог простить.
-Коли треба - спробую.
-Тепер: я не знаю, хто ви йому, не відаю про ваші стосунки. Цієї ночі я чергуватиму біля нього...
-Слухайте, може правда лікаря! А раптом зараження крові! Горить весь!
-Дурне зараження! Не станеться з ним нічого, я вам кажу, - для певності малий тицьнув себе пальцем у груди. - Мені конче необхідно з ним переговорити. Тоді я знатиму розклади і скажу, чи можна перевезти його звідси. Власне, протягом наступного дня я планую зайнятися вирішенням цієї проблеми. Тоді можна скликати хоч консиліум лікарів. Про його знайомство з вами не мусять знати ані його друзі, ані тим більше вороги.
-Ну ви ж йому друг наче...
-Я поліцейський, леді, - проголосив Вітька замість відповіді. - Не хвилюйтеся, колись я медбратом підробляв, померти не дам.
Пригадавши розмову з майором Бойчуком, Людмила вирішила - краще довіритися цьому безбарвному капітанові. Аби не розмова з Бойчуком, жінка не знала, чи дозволила б вона поводитися так двом ментам, колишньому і теперішньому, у своїй маленькій квартирі-фортеці. Від Романа Бойчука відгонило небезпекою, тому, само собою, хотілося прийняти бік того, кому небезпека загрожує. Тобто, захищати Олега Рибалку, раз уже випала така нагода.
-Нехай так. Але чергуємо біля хворого по черзі.
-Ще чого. Лягайте спати... Людмила, здається?
-Здається, - чомусь подібне запитання жінку не образило. Справді, нема різниці, як звати господиню. Сказано дуже щиро. На щирість ображатися - себе не поважати. - Гаразд, містере поліцейський, спробую заснути. Та коли що - не соромтеся, гукайте. Вмикайте свою сирену.
-Яку сирену... А-а-а! - посмішка в цього безликого капітана міліції виявилася напрочуд симпатичною. Може, саме посмішки йому й бракує.
Людмила вляглася під ковдру просто в халаті. Вона думала - довго не зможе заснути, все ж таки вечір видався напруженим, як, до речі, взагалі майже весь грудень, одна пригода з Оксаною чого вартувала... Та сон проковтнув її, лиш голова торкнулася подушки. Їй снилося щось абстрактне у багряних та червоних кольорах.
Коли вона ранком розплющила очі, як заведено, о сьомій, з кімнати чулися стишені голоси. Жінка не змогла лежати довго, підхопилася, щільно зачахнула халат і вийшла до чоловіків. Рибалка напівлежав на канапі, капітан, повернувшись на кроки, подарував господині свою фірмову посмішку.
-Доброго ранку. Як наш хворий?
-Хворіє, - Олег підніс у вітані руку. - Я, мабуть, таки марив, раз цей мент поганий приперся сюди.
-Ви дуже доречно марили, - Людмила поправила розкуйовджене волосся. - То як ви себе почуваєте?
-Дякую. Не скажу, що краще, та принаймні спокійніше. Спокій, сон та курячий
