Вогненне око - Олесь Ульяненко

розставивши ноги, дивиться поперед себе, кудись туди, на безконечні гори лахміття. Відтак вони, поручкавшись, ідуть до сарая. Заходять досередини. У шпарину Віталій бачить купку хлопчиків і дівчаток десяти-дванадцяти років. Грюкає знадвору, з тіні сарая виходять двоє. Віталій прикусив пальці на руках, щоб не закричати. Один із них Розан. Вони вишиковують дітей, змушують їх роздягтися. Той, що з косою, і Розан називає його Гіменеєм, мацає їхні задки, закидає голови, розкриваючи пальцями роти. Гільмедов стоїть, розставивши ноги на ширину плечей. Розан на колінах, перевертає бліді виснажені тільця, говорить: «Цей не протягне… боюсь, у нього лейкемія… Так… Наступний… Не кусайся, бо нікуди не поїдеш…» Зайшов Циган. Він задоволено всміхається. Примощується поруч Гільмедова, пробує заговорити. Гільмедов мовчить, спльовує. Він наглядає за Розаном. Циган говорить тоді: «Приїхала машина». Всі повертають голови. Гільмедов піднімає пальцем Розана і ще одного. Гіменей, осторонь, бридливо протирає хустинкою руки. У нього стандартне рубане обличчя з масними очима. Віталій одриває погляд і дивиться, як повагом, порипуючи чобітьми, вони йдуть снігом до гурту безпритульних. Розан витягує з-за халяви коротку пневматичну гвинтівку. Пострілів не чути. Різали очі спалахи. Юрба підстрибувала, кричала в ніч ненаситними горлянками, одриваючи шматки, останні ковтки життя, простягнутого, мов темна вода безіменної ріки. Тіла зміюками повзають по снігу, простягають кудись руки, ґвалтують, шиплять кривавою піною. Розан, не чекаючи, коли вони помруть, за ноги стягує до будівлі з автопокришок. Хтось хапнув його за халяву. Розан матюкається: «Сука, штани замазав!» – пострілом добиває молодика, котрий на автовокзалі вдавав безногого. До трупа підступає ще один, у військовій формі без розпізнавальних знаків: бере його за патли і допомагає Розану. За півгодини втихомирилося. Шугонули рвані язики вогню. Загуркотів двигун. Підкотило крите авто. Дітей, потилиця в потилицю, вивели надвір. Вони рвуться до вогню побавитися. Гіменей підганяє їх копняками. Циган регоче, косуючи на Гільмедова. Нарешті, дітей заводять, і Циган важко випускає з широких грудей повітря. Гіменей повертається і просить у сержанта одного, для проби, найздохлішого. Той знятою рукавицею вимахує в повітрі перед носом: «Нельзя!» Тоді звертається до Цигана: «Вот дєньгі! Ето настоящіє дєньгі. Долари». Пластиковий червоний пакет потрапляє в широкі долоні, Циган застромляє туди руку, витягує жменю зелених папірців, висмикує із жмута кілька банкнот, – дивиться на купюри крізь сяйво місяця. Віталій перебирається по купах. Чує голос, бачить широку велику голову Гільмедова: «Ти вільний. Заходь за цією адресою…»

Циган, радісно схлипуючи, накидав петлі між горами бруду, підтримуючи лівицею гроші за пазухою; він зупинявся, витягував пакунок, закинувши гривасту голову, реготав; він загубив капелюха, але не зважав на те. Місяць уповні, а Циган вірив: коли новий місяць, то повинно скластися добре. Він перелазив із купи на купу, грузнучи по коліна у смердючому місиві, обдирав штани кістяками тварин. Відлига била в тім'я, а Циган реготав. Хмари рвалися вітром. Тягнуло по-весняному: пройшовши так добрий шматок шляху, він притишив ходу, – насвистуючи, став добиратися до берега, щоб перебратися через міст у безпечну частину міста. Він зупинився біля чорної річки, дивуючись її широкому плину, крутобокому місяцю, – заспівав на всю горлянку велику шану місяцю, простягаючи руки й притупуючи в ритм ногами. Пара від тіла струменіла у фіолетовому сяйві, а Циган усе танцював кружка; як перестав, щасливий та натомлений, то наткнувся на дві колючки очей Гільмедова, що стояв, широко розставивши ноги. Циган мовчки побіг берегом. Гільмедов простував широким кроком. Вода липкою тінню лизала халяви високих чобіт. Він ішов, муркаючи під носа пісеньку. Циган побіг дужче, хутчіше, вибалушивши очі в ніч. Ніч втягувала обох. Місяць пробивав хмари і морок. Чорна задубіла гола земля косою загинала гирловиння. Циган почув пружність і легкість свободи – з розгону, розкидаючи руки, він прошив ніч, полетів у воду, впав на живіт біля берега. Звівся, долаючи слабину, судому в м'язах, на чотири. Гільмедов витягнув широкого куцого військового ножа і черконув по лівиці, дослухаючись, як разом із тканиною лускає сухожилля. Циган, верескнувши, перевернувся на спину, затулився здоровою рукою. Гільмедов закурив цигарку, потягнув поспіхом кілька разів, кинув у воду. Підбіг Розан, захеканий і мокрий. Ударив обрубком під щелепу Цигана так, що той хавкнув. Притримав підборіддя, попросив, ковтаючи слова: «Дай ножа… Мать його туди… Не кусайся, тварюко!» – «Я сам… Аставь…» – Гільмедов відтягнув куце тіло Розана, що в нього вчепилася здорова рука Цигана; набрав у легені повітря, змахнув ножем, загнав лезо між брів. Розан вивільнився, якусь хвилину вертів головою по смітниках: «Чуєш, тут хтось є…» Віталій втиснувся у смердючу масу. Десь поряд скавуліли собаки. Гільмедов нагнувся, обтер ножа: «Ето пси, Розанчик…» Оголений місяць котився важкою дорогою неба. Павуки пальців Цигана ще ворушилися. Розан витяг швайку і тричі засадив під серце, примовляючи: «Ну, от і все. Шкода, така грошовита точка була. Де ми ще знайдемо таке ось…» Злякано, стоячи навкарачки, повернув до Гільмедова голову. Гільмедов бавився ножем, перекидаючи в повітрі, ловлячи за ручку: «Пашлі. Пока ета страна стоіт… Пойдьом отдельно. Не бойся…» – «А мені нехер бояться, поняв. То ти бойся…»

Тугий, як вата, вітер перевертав сніг між квадратами домів. Ріка бралася срібним серпанком. Дрібні краплі дощу впали на обличчя. Віталій розкрив рота – запахи хлинули на нього разом з потоками води. Куріли позаду гнійні виразки смітників. Міст кістяком птеродактиля впирався у береги. Чорні безлюдні площі переверталися в очах. Він несподівано почув тишу, як лущить срібними крильми повітря, наводнюючись головами; він ковтав туман, не чуючи задухи; несподівана легкість у тілі підносила його ноги; хотілося сміятися – і він розсміявся. Відшукав лавку, сидів у бродиві ліхтарного світла. Реве тепло у небі, угорі тарабанячи далекими голосами, розкидавши рівним асфальтом порожні стаканчики, надуваючи вітрилом змоклі афіші; і він тоді, певне, подумав, що людині, доведеній до краю, нічого не лишається, як сміятися. Проте легкість, наповнена радістю, була зовсім інша, начебто тонув і сам себе порятував. Думки плуталися в голові. І це його тішило. Прийде світ. Ось воно вже береться, боязко кладучи разом з відлигою рівні пласти туману; затремтіло голе гілляччя. І він запам'ятає, подумав, той ковток спокою, котрий відтяв масний жах ночі, – позаду учення. Віталій поволі зрів, разом із світанням, піднімав голову: перед ним рівні вузенькі тротуари в кущах резеди, вифарбувані бордюрчики; гранітні доми, як ті давні вежі з широкими срібними вікнами, підсвічені муриною передсвітання; з під'їздів, що безшумно відчинялися, виходили чоловіки у строгих чорних костюмах, відкривали дверцята лімузинів, не обертаючи голови на запалені