Вогненне око - Олесь Ульяненко

вона йшла, тихо, навшпиньки, а запах тужавів, тягучими хвилями перебирався з поверха на поверх, руді випари проїли шпалери, скло затуманіло матовим блиском, а китайська порцеляна облущилася; сопух невидимою плямою розповзався, охоплюючи квартал за кварталом, розширював пори, і чоботар Галушка помітив – очі у мешканців цього стодвадцятиквартирного дому волого блищать, як у травні. Двері, крадькома прочинені, оголювали зблідлі плями облич; носи невидимих лиць втягували кислий, до солодкого в роті запах. За тиждень будинок наповнився звуками. Любовна колотнеча налетіла шквалом. Пси гарували по під'їздах. Безконечні тічки фанатично переслідували сучок. А доктор Шмулєвич гепав кулаком у двері до Віталія, волав: «Давай, малий, підбав жару!». Коли Шмулєвич повертався до кімнати, загилював ногою протези, випинав запалі груди, колошматячи по них кулаками, реготав: «Дайош! Дайош! Дайош ослобождєніє! Єсть вічний двигун самостійності!» – Санька гумовим кавалком перекочувалася по підлозі. Руді випари хвилями, бурунами ходили з поверха на поверх; дім здригався від шаленства любові й хіті. Тижнів зо два ніхто не ходив на службу, а Віталій палив щось у комірчині, – тиждень тинявся по лікарнях з дюралевим бідоном, виклянчував сечу по інтернатах; часом знайомі заставали його біля суспільних вбиралень, а то й бачили, як вештався під стінами Лук'янівської тюрми. Повертався він глибокої ночі і відразу брався за перегін. Голі жінки й чоловіки ладні скочити б на мороз і ганяти по вулицях. У це зимове шаленство, царство плоті включився дільничний, за ним і другий, з іншого кварталу. Супроводжувалося все те глухими вибухами в комірчині, снопами синіх іскор, іноді – оранжевим язиком вогню з кватирки; і коли трапився другий, рокований вибух, його, на щастя, не було вдома. Він тупотів набережною, грузнучи по коліна в снігу.

Його цікавила ідея створення царства свободи і справедливості тут, на березі, де червивим крабом розтяглеся царство жеброти: він галопом проскочив Голосіївський ліс, дрімучий прихисток усіх єретичних вірувань, сект, збіговиська збоченців та вбивць. Груди Віталію розпирав надмір сили, голову – яскраві видива Середньовіччя; тут він наткнувся на хресний хід іванівців, які голяка перлися засніженою дорогою, щоб вийти до парламенту і таким чином вшанувати пам'ять дєдки Іванова, портрет котрого попереду голови колони несла недавня знайома Віталія з борделю. Це надало йому впевненості – лементуючи, вигукуючи слова, що для пересічного обивателя не мали змісту, він скотився до лівого берега. Йшло на мороз; вітер розтинав чистоту повітря. Затуляючись ліктем, він намацав поглядом куряву, смердюче пекло приміських смітників – ось він, Мідний Бик, казан, місце зборища жеброти. Безпритульні, після довгих і марних пошуків серед лютої зими, розсідалися, лагомлячись свіжою собачатиною. Тут чинилися суди, але легше розповісти про парламент, ніж про це втаємничене братство; за вислідом подій, воно дало прихисток не одному зборищу, не одній організації, котра діяла проти держави.

Мідний Бик влаштовується здебільше в таких місцях, куди навіть знесилені волоцюги не завжди знаходили дорогу; аби в державної охорони було бажання, вона б давно могла простежити дорогу по замерзлих узимку трупах. Сюди прямував Віталій; тут він відновлював занепале натхнення між перервами скніння по бібліотеках та окультно-хімічних дослідів. Він приходив туди зі стосиком списаних дрібним почерком паперів. Поважно, без усякої там зверхності, він виголошував промову, відтак лекцію, чергуючи її з розмовами на історичні теми, хитро, вміло вплітаючи туди вчення містичних філософів, теософів, святих. Напевне, він відчував себе рівнею якомусь апостолу, який прийшов просвітлювати, напучувати язичників. Якось він звернувся до Цигана, щоб провести невеликий експеримент із парапсихології та окультизму. Циган лишень вищирив гнилі зуби з двома золотими фіксами, зняв рукавичку, потер пучками пальців, – великий і вказівний, – мовляв, гроші треба, випивку, без цього не буде діла. Віталій, що був повірив у дитячу безпосередність, безсрібництво юрмища, дивлячись, як вони після містичних сеансів позіхають беззубими ротами, проймаючись духом свободи й справедливості, як вони захоплено лопотять одне одному щось на вухо, – зайнявся істеричним криком і надовго пропав у своїй кишеньковій лабораторії. Циган на той регіт відреагував по-своєму – змінив місце зборища: Мідного Бика перетягнуто в інше місце; але силою обставин, котрі не враховуються обтяженими сякою-такою владою, не зважив на те, що людина попалася не лише затята, а й вражена чимось. То, може, крило Вогненного Ангела або чорна недуга. Ознака царської величі. На це марно шукати відповіді, ними кишить історія. І Віталій невдовзі відшукав збіговисько.

Річка розтинає місто навпіл; вона роз'єднує людей, щоб змити долі в одне руслище, погнати до великого моря; ріка витікає з глибин стомленого мозку – як-то її перепливеш; ріка протікає між кулями наших мізків – що треба зробити, аби перепливти, дістатися до того берега; смерть коротким спалахом єднає, відмежовує, прокочуючи каламутні хвилі днищем засіяного кістяками минулого, того, що зветься людським буттям; ріка, як чорний косар, проходить між квадратами домів цього вселенського мурашника з жовтими вічками людських душ; ріка виходить на простори вселенського степу, щоб злитися з тисячами інших руслищ, спрямованих невидимою силою; тисячолітні міста сплять під в'язким її покровом; незчисленність неприкаяних душ пливе сріблястими рибинами, готова проковтнути всякого, хто намислив зазіхнути на її таїну; десь там, у чорних вирлах глибин, спить їхній бог, князь тиші, всохлий від крові і незчисленних жнив, і оповідають, що він колись із ревищем підніметься, повстане, збуривши глину води, щоб зжерти білим вогнем простір, од краю й до краю засипаний мурашвою люду; тоді пропаде теплий вітер, а прийде залізний протяг зі сходу, стинаючи, мов сухе бадилиння, люд, згрібаючи його до Великої Чорної Ріки, котрій не видно ні кінця ні краю; вона набереться вповні, засвітивши над собою тисячі сонць, набереться сили, заглушивши звуки, запахи – понесе в невідомість, збираючи в жмені хвиль голоси, голоси, голоси… Місяць, холодний степ, вода.

Віталій підійшов до Мідного Бика, коли вже давався взнаки мороз. Старий скособочений сарай. Шмигають, січучи повітря, вгодовані щури. Безліч слідів від кованих чобіт його не стривожили. Здалеку почув голос, радше дитячий плач. Віталій подався на голос, що шелестів, наче дощ. Він перебрався через купи гнилого сміття, по п'ятихвилинній ході надибав сховище, зібране з автопокришок. Його тут щось зупинило. Він втиснувся животом у трухляві дошки, тіпаючись од холоду; в обличчя віяв теплий смітниковий сморід. Спочатку, обтираючи піт, що заливав очі, він розгледів плями. Пізніше, як викотив безжальний повновидий місяць, він угледів купку людей. Жеброта, старші й зовсім нікчемні, тупцювали осторонь, мляво й підозріло перемовляючись. Циган говорить із сержантом Гільмедовим, а той,