Вогненне око - Олесь Ульяненко

беруться знання? Хер! І не мукай, а ти, Лящу, взагалі заткнися, – вериги і на Голгофу, більше ти ні на що не здатен, а може, й на те… Нічого ти, Віталику, не знаєш… Слухай, Лящ… Ти слухаєш?! Ти тільки чуєш, як падає лайно в унітаз… І ти нічого не знаєш, бо ти маленький набурмосений од мазохізму покруч. Знання дається Богом через обрані народи, а відтак через Писання і пророків. Мій народ вийшов у пошуках землі обітованої п'ять тисяч років тому. Ми даємо вам знання, а ви їх не берете, ви тільки похоплюєте гниленькі людські закони. Якщо ти несподівано захочеш переписати Святе Письмо, то за місяць Лящ відшукає тебе у божевільні; якщо ти надумаєш перебудувати світ, то нагромадиш крематорії. Твоя повзуча місія на цьому клаптику землі – вижити і дати видряпатися іншим, а не перебудувати!» – Віталій недорікувато дивиться на Шмулєвича, душа того напрямки мандрує десь із Єгипту до Москви і Жмеринки. По ньому топчуться ковані чоботи чорносотенців, столипінська нагайка січе спину просмальцьованого кафтана; в його жовтих очах палахкотить Кавказ, спалахи залпів, гори трупів з лісом піднятих рук; запахи прянощів, оселедців на ліхтарних стовпах, з розхитаними вітром на них пейсатими рабинами; і зриваються червоні знамена, підхоплені недоростками у шкірянках, запечено витягують їхні уста «справедливість». Віталій відчув, як божевілля обсмалює нутрощі, пливе переповненим баркасом до Нового Світу. Він блює. Шмулєвич простягає хустку, – пір'я з розпанаханих шаблюками подушок піднімалося, оторочувало його голову ореолом мученика; він відламує кавалок хліба, вмочує в підливу, так і завмирає, лівицею тицяючи, кидаючи на жерстину міста, що шамотіло підборами, вдихало-видихало з ніздрів, ротів, усіх дірок. «Оце все, що лежить перед зором, – моє. Його не треба брати, його треба завойовувати, запалившись конкістадорським духом! Дай назву. І воно здохне. Клянусь усім на світі. Але вам далеко до цього. Чи не сказано в Євангелії: хто має вуха, хай почує? Я, по правді, не правовірний іудей, швидше вихрист, але те, що ви називаєте християнством, то радше залицьоване, дуже невміло, до романтичного, поганство. Ви не вилізли й не маєте бажання вилазити з первісного болота, ви дрімучі, мов ті сарацини. Ви повторюєте: могилки наших предків! пропащі наші міста! Ось ваші могилки, а на них сміття, ось ваші міста – вони паршиві, мов пси. Вам хочеться свята, але свято здобувається в труді. Бачили тих шмаркачів з набріоліненими чубами і тих, що крокували вулицею, – карнавал. Карнавал, який ви сприймаєте за справжнє дійство. Але! Ці соплячища ніколи не відкриють банок із циклоном! Чому? Тому, що ви не навчилися зі страхом дивитися на небо. Ви відчуваєте лишень земний страх, а тому приходять такі, як я, приходять інші народи і вчать вас, хоча те вчення нічого не приносить… І кажу, що ви дограєтеся, що євреї зведуть у вашій столиці ще одну стіну плачу, і вам нічого не лишиться, як переселитися в Антарктиду, на виділених ООН шість соток криги. Ви загиджуєте власні могилки, щоб знайти потім винних. Не зумисне – це тхне дитинністю сторічного паралітика. Ви тішитеся карнавалами, не почавши працювати, але ви навчилися імітувати серйозність. Клоунада.

А всі клоуни – циніки. Справжні циніки, сентиментальні маніяки, а той, хто мовчить, і люди називають його мудрим, радше боягуз. Мудрий чоловік вилазить зі шкіри, щоб обдурити ближнього якнайбезболісніше. Це як добрий лікар. Ну, в рахунок не йдуть пустобрехи і тріпачі. Все, світ укомплектований до холодного розумно; він неприступний, як арктична крига. А більшість із цих шмаркатих, повзучих довбаються головами, а потім один перед одним ламають пальці і вимучують, мов трапився запор, як то було прекрасно… Оце твоя еліта, молокососе, – вона бузюкає про велич Баха, а в перервах доколупується, в якій позі Йоганн Себастьян Бах мав свою дружину, яку свинину і з яким соусом їв, щоб не викликати послаблення шлунка. – Шмулєвич дбайливо, до крихти обітер шматком здоби блюдце, вкинув кавалок у роззявленого рота, старанно пережував і, витягнувши тонку шию, проковтнув. – Загроза виникає тоді, коли людина втрачає тваринний смак до життя, тоді приходить найнебезпечніше – чим ваша, а може, і моя нація бавиться, – інтелект. Інтелект – це пересит, це ненатлість, це перелюб, це зрада, це те, чому завжди знаходиться розумне виправдання. Голодний живе вірою. А віра – то повітря. Як ти її побачиш, як уздриш? Твердолобим юдеям торочили впродовж віків, що лику їхнього Бога не можна бачити, але вони в сімнадцятому так розперезалися, що взагалі не захотіли дивитися на нього. Проте це біда всього людства – ніяк не можуть довести все до відповідника. А віра – це справді те, що повинне рухати, а не вбивати… Це не карнавал. Карнавал – це книжечки і п'єси, стриптиз і… Ех, нудно, ходімо додому. Зараз на цілих дванадцять годин вимкнуть світло, якраз час подумати про душу і Бога, бо якщо самі не додумаємося, то нас примусять… А про могилки забудь. Воно, може, й так, але… Справедливість на те й сходить на людину згори, щоб сплющити її зарозуміле, ожиріле себелюбство. Так».

Коли вони вийшли, небо вже брудною річкою падало за Поділ, кидаючи білі човники хмар. Вони сунули, розбризкуючи калюжі, вузьколобими закутками, а Лящ бубнів, що дарма він, Шмулєвич, натякає на такі теми за чаркою, бо не приведи нарватися на тих, у піджачках, або на тих, що носять гакі. Далі він розплакався, закричав, обтираючи ведмежими лаписьками сльози: «Ти, суко, п'єш нашу кров, щоб ми циндрили у наших матерів!» Шмулєвич кинув недопалка в калюжу, де бовталося блюдцем сонце ліхтаря, потягнув носом повітря, сплюнув під ноги: «На мороз береться… А ти, піїте, навчись так, щоб навпаки. А якщо не можеш, то в мученики. Зараз на них великий попит!» Дощ шипів по калюжах; небо провалилося темрявою. Мокрим ганчір'ям розлазилися плями людей. Голуби, перекидаючись під вітром, трималися зграї, потрапляли під червоні снопи прожекторів, що били з головної годинникової вежі, падали низько, шелестко, прошивши ніч, пропадали, з'являлися під вікнами. На пагорбі вулиці Костьольної, струмонувши по хребтах, забили дзвони в католицькій церкві. Шмулєвич, мов ненароком, здригаючись, зміряв поглядом Віталія, єхидно хихикнув. Витяг сигару, гучно обгриз кінчик передніми вигнутими зубами, запалив, освітлюючи клубком вогню непорушне вощане лице, – укляк, зупинивши Ляща і Віталія під навісом кавказького ресторану. Нічна туга заклалася під очима; нерухомі більма відбивали автомобілі ослизлими рибинами. Рваними скісками пропікалися реклами. Лящ, закоцюблий, втупився в одну з них, широку, на стіні протилежного дому,