Вогненне око - Олесь Ульяненко
Віталій од нечуваної радості то піднімав, то опускав обличчя, стоячи на пригорбку спуску. Там лежить, втягуючи чорні потоки людей, найбільша вулиця; туман світлінню обмиває її будівлі, прикохує навіки нічні жертви, щоб змести в ріку порвані душі. Віддалеки, наростаючи, постукуючи, наче костуром, чувся гуркіт. Віталій мало звертав на це уваги – місто розчепіреною п'ятірнею, мов під зором князя-владики, лежало під його ногами. Він глибоко дихав. Сонце, бліде й немічне, вже зійшло. І він подумав, що цими днями, вже скоро весна. Бліда, з маревами, кволими святами. Йому здавило мошонку. З солодкою млістю подумав про жінок; він зловив себе на тому, що його підхоплює, відносить в інший бік, зовсім не туди; згадував усіх жінок, котрих знав, але жодна не зрівнювалася з цими напівпрозорими створіннями. Проте ні в тих, яких він згадував, торкнувшись пам'яттю, ні в цих, – думалося, – не знайшов і не знайде справжнього задоволення. Він зрозумів, що підкрадається сум'яття поразки – сонце сходило поволі, розкидаючи млявість безколірних зблисків по вікнах, висвічуючи апендикси закутів, розтягуючи тіні вулицями, що хилитали коробками будівель. Утома шугонула, запульсувала в ногах разом зі світлом. Постукування вибухнуло ревінням сирен; гуркіт наростав, котився, трусячи дерева, полохаючи і зрізаючи птахів у небі. Удари відшатковували чистоту ранку. Голуби брудними хмарами піднялися над блискучими від води дахами. Мотоциклісти рвонули тишу, виповзаючи на схил; запали наліво, вирівнялися, сліплячи довкруж прожекторами. Вони звернули, забиваючи ніздрі бензиновими випарами, ледь чутними, з присмаком кислоти. Вони затискають рівним каре чорне авто, що займає половину вулиці. Проміння розбивається об його темне скло. Наразі вони зупиняються. Віталій чує страх і повагу. Чорна ніч ховається по закутках. Мотоциклісти налаштовують автомати, їжачачи їх урізнобіч. Двері прочиняються, звідти виходить повнуватий, середнього зросту чоловік. Він вітається з охороною; до нього підступають троє здорованів у цивільних костюмах, з рубаними обличчями боксерів. Рожева шкіра на обличчі чоловіка тремтить. Прямуючи алеєю, він не зупиняється ні на кому поглядом, а йде, опустивши руки, вільно, просто. Віталій розчаровано кривиться. За світлинами він знав іншого президента. Він задкує, біжить схилом, чує, як талісман із котом пече пеком груди. Порожнеча і відчай водять його вулицями.
Архітектурні ансамблі широкими віялами розступалися перед ним, змушуючи скришувати від тупої люті емаль на зубах: ось вони, вчорашні повії, вчорашні внучки комісарських підстилок, батьки котрих убивали, а потім останніх одводили до Жовтневого палацу; ось вони на яскравих обкладинках світських часописів, плакатах, рекламах, – гидко загримовані. Але йому байдуже. Сонце топить сніг, вітер гонить воду донизу. Сонце і порожнеча. З приймача говориться, що дівчина Аня, котра зрадила подругу з її чоловіком, просить вибачення і замовляє пісню… З гучномовця рубає марш. Приготування до війни вайлувато розхитується, нажираючись макаронами, що їх анакондою поглинає юрба. Скриплячи уключинами, мов на обшарпаному човні, крутиться війна на одному місці, ніяк не дошукається серед цієї потолочі керманича і напрямку. Подільські пивниці переповнені гирлуватими чужомовними, із зализаними лобами молодиками. Це лишень погляд. Він мандрує з тупим болем у голові, ще не відаючи про рокованість таких зустрічей. Коли здається доля? Може, тоді, як мандруєш наперекір або не знаєш про неї? Чи йому було відомо? Чи мені, кинутому Вогненним Крилом над містом, що втратило здатність літати? Чи він винен, і хто складе за нього вину, що людство повинне зігнати всю лють і злобу на ньому? Чорно скидаються клубки диму від вчорашніх обіцянок. Де наша зупинка? Так думає Віталій, пробираючись серед численних громадян своїх: тож де вона, зупинка, люди, перед злетом у вічність? Де ваша правда, розсипана, розтрушена на порох? Ви тільки мандрівці, ви порох на цій землі, невже ви додумалися до того, що можете керувати вітром? Чи стало вам розуму не торкатися того, що не створено вами? Чи може людська любов перевищувати небесну? Над вами зависла крига арктичного морозу, а ви втішені з розвішених на гачки червоно-жовтих тваринячих туш? Тож судіть самі себе, до часу… Все до банального просте і нудне – здається, ось-ось почнеться, відхилиться. Проходять тисячі, мільйони ніг, тулубів. Віки як шар сала, переточеного глистами. Пам'ять помирає в безмежжі пожарищ. Тільки мідно гуде вітер, цокотить дощ об вцілілу шибку в церкві серед руйновища. Хто наважиться зазирнути у глибини власної душі? Чи замало катівні вдень, щоб ще бачити сни? Завелика розкіш. Погляд його мандрує в дельті чорної води, біжить хвилями. Тоді вислизнем народжується думка про Бога і Сатану, про єдність одного недоказаного. Про боротьбу начала начал. Це дитячий, вимацьканий золотими фарбами, нездарний малюнок янгелика з дурнуватим віршем, з примовкою:
«Діточки, Бозя добрий, а ти ніякий, ти поганий…» Це вкорінення бунту раба проти господаря. Скільки нам ще йти, щоб згоріти білим спалахом; чи довга безводна пустеля; чи довго під нашими ногами тріщатимуть кістки ближніх, коханих, родичів. Кінець вічності, початок спокути. Туди лише крок, що відділяє невідомість, а невідомість дивиться зорями з неба. Втома, сум звідти. А юрби зміяться, юрби накопичують отруту, збирають до слоїків сердець, щоб харконути комусь… А-а-а-а… Святенники сперечаються до сині на губах, до апоплектичних ударів, яка церква правильна, яку треба зносити. Дарма, скотоподібні, дарма, – зараз, по хвилі, ви втратите розум, навернувшись до якоїсь незрозумілої релігії.
Віталій, ламаючи зуби, чвиркаючи густим багном, піднімається схилом, проти затхлого вітру, видутого всіма кондиціонерами, всіма ринками, що дихають азійським мускусом і амброю; його збуджують голоси, цього разу до неможливого, до непотрібного живі й людські, від котрих сховатися – все одно що померти.
