Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску

Офіцер витягнув з кобури пістолет і приставив парохові до живота. Парох вкрився потом.

— У Вас нема вибору.

Якусь мить парох схилявся до того, щоб не скоритися і прийняти смерть як кару Божу за кривду, вчинену сербам. Але він не був героєм.

— Скажіть, а я теж є в тому списку? — спитав він тихо.

Переклад зайняв кілька секунд. Йому вони видалися вічністю.

— Ви вже застарий для того, що чекає на інших. А тепер ходімо, робота не жде.

Коли всі троє вийшли на вулицю, перед церквою вже почали збиратися люди, закутані в теплі пальта, в низько насунених на лиця шапках. Солдати мерзли, кидали недопалки і чавили їх у снігу.

Офіцер випхав пароха поперед себе, перекладач щось прошепотів йому на вухо, а тоді пароха підняли на кузов вантажівки.

— Повертайтеся додому, люди. І там чекайте на нас. Виходити надвір заборонено. Кого побачать на вулиці, відразу розстріляють. Моліться і покладайтеся на Господа. Все тепер в Його руках, — прокричав він у натовп.

Коли солдати дійшли до нашого завулку і вже вибивали перші двері й ворота чобітьми та прикладами, до стайні, де ми з дідом годували коней, увійшов Сарело. В руках у нього був якийсь вузлик.

— Тікай негайно, росіяни тебе шукають. Мама сказала, щоб ти сховався там, де завжди. Ось тобі трохи хліба й сиру.

Дідо зняв шапку і надів мені на голову.

— Біжи туди, де завжди ховаєшся, — сказав він.

— Потім ми за тобою прийдемо, коли все вляжеться. Де тебе шукати? — спитав Сарело.

— На цвинтарі, у Дамасовім гробівці, — відповів я.

Він загасив гасову лампу і відчинив вузенькі, низенькі дверцята у задній стіні стайні. По сусідству чулися голоси, які без упину кричали по-російськи «Давай-давай!», і німецькі, що благали й волали, проте цілковито намарно. То був хор безнадії. І лиш сільські собаки валували, вони були єдині, хто чинив сліпий спротив. А тоді я почув, як мама кличе діда, і батькову лайку.

Я взяв вузлик під пахву, підняв комір пальта і кинув останній погляд на діда. Він кивнув на прощання, а, може, на підтвердження, що мені справді час утікати. Я протиснувся крізь отвір надвір, ще не знаючи, що назавжди прощаюся з дитинством і зі звичним мені світом.

Скрадаючись під покровом темряви задніми дворами і наслухаючи щокілька метрів, я бачив, як на вантажівки заганяють моїх друзів та сусідів. Декого з них, що, попри вік, чіплялися за своїх матерів, відривали насильно. Інші йшли мовчки, бо розуміли, що вже нічого не вдіють. Стояв там також і наш парох, безпорадний, розгублений, намагаючись ще прикликати на допомогу Того, хто вже надто давно не показувався. А тоді я прийшов до мерців.

Щоб відволіктися від прикрощів, що звалювалися на мене з розміреністю годинникового механізму — батькового гніву, який спалахував від найменшої абищиці — я, сидячи в своєму сховку, звик втікати у фантазії. Цим я зайнявся й того дня, коли за мною шукали росіяни. Я запалив свічку, яку приховав там разом із коробочкою сірників, але її задув протяг. З якоїсь надцятої спроби мені, однак, вдалося, я прихилився до стіни і слухав завивання вітру, що метався над краєм і шмагав людей, всіх без розбору.

Щоразу, коли мене запитували про моє народження, я питав у відповідь: «Яке?» Бо народжень у мене було два. Перше ґрунтувалося на владі, яку наді мною мав дід. Владі, яку йому ніколи не потрібно було доводити і яка діяла й далі, хоча він давно вже капітулював перед батьком.

Того дня восени 1926 року він встав рано. Вигнав корів, свиней та коней на пасовище за домом і завів до стайні воза. Як і в попередні дні, він накидав на нього гною, а тоді впряг двох коней і обмотав їм очі та ніздрі рушником від комарів і ґедзів.

Комашня дошкуляли й дідові, він раз по раз відкладав лопату і намагався відігнати її від обличчя й одягу. До цього запаху і роботи він звик з дитинства, та й взагалі не було нічого, чого б він уже сотні разів не робив.

Дідові доводилося робити все самому, бо батько був у місті, де чекав на судно з Відня, яке запізнювалося і мало доставити сільськогосподарські машини, що їх він замовив півроку тому. Того року угорські наймити так і не з'явилися, а румунських уже відпустили, бо більшість польових робіт уже було зроблено. Треба було ще угноїти ріллю під озимину, а тоді вже й не страшно,