Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску

— Хлопчик! — вигукнула вона.

— Воно й чути, — сказав якийсь мисливець і вистрелив у повітря.

Я був зморщеною, гидкою істоткою, яка, репетуючи й завиваючи, терпіла перші муки свого життя. Мухи вперто й настирливо чіплялися до мене, як згодом хіба що невиліковні хвороби чи смерть. Вони залазили мені в очі й рот, не відступаючи навіть тоді, коли Раміна їх відганяла. Вони сідали на мамині білі стегна, поки руки її ще й досі міцно чіплялися за краї воза, хоча все вже давно було позаду. Виснажена й розчервоніла, вона дивилася на юрбу, а юрба дивилась на неї. Оскільки цікавість сильніша за огиду, коло людей довкола мене і мами знову зімкнулося.

Дідо випустив віжки і зліз на землю. Він зняв капелюх і притис його до грудей, так ніби розмовляв у церкві з парохом.

— Здоровий? — запитав він Раміну.

— Виглядає здоровим, але треба зачекати. Що можу сказати з певністю — смердить він здорово.

А тоді кілька разів занурила мене у відро і обгорнула принесеними рушниками.

Двоє чоловіків допомогли мамі підвестися і перебратися на підводу одного з селян. Раміна теж сіла поряд, тримаючи мене на руках, і ми рушили назад у село, а позаду, не відстаючи, їхав дід. Дзвони не били. Вони були передбачені тільки для мерців, як розрада й остання звитяга над живими.

— Візьмете його? — запитала Раміна.

— Яка ганьба, — проквилила мама.

Звістка про моє народження рознеслася зі швидкістю вітру, звідусіль на дорогу виходили люди, щоб подивитися на маму й на мене. А вона не дивилася в жодну сторону і тільки міцно стискала зуби, аж поки ми не опинилися вдома. «Циганка. І я на цьому возі. І всі це бачили», — шепотіла вона.

Вдома дідо разом із селянином занесли маму до спальні і поклали на ліжко. Селянин приніс свіжої води з криниці, тоді Раміна випровадила його й діда, а мене поклала на подушку до мами. Вона розстібнула й зняла з мами суконку і взялася ретельно її мити.

Вона шурувала мамине тіло від п'ят, через стегна, живіт аж по груди, так ніби то був булібаша. При цьому здавалася сердитою, терла губкою так, що мама аж зойкала. Коли закінчила, накрила її і приклала мене до грудей. Мама невпевнено взяла мене на руки.

— Що з тобою, Раміно? — спитала мама.

— Нічого, ласкава пані.

— Бачу, ти теж вагітна.

— Так.

— Булібаша, напевно, пишається.

— Місяць тому він утік, і то так хутко, що я не змогла його наздогнати. Нічого, мої прокляття доженуть. А тепер подбайте про хлопчика.

Вона відчинила двері і знову впустила чоловіків.

— Сподіваюся, його життя не буде таке смердюче, як його народження, — зауважив селянин.

— Замовкни, бовдуре! — приструнчив його дідо. — Кажуть же румуни: Лайно — на щастя воно. Мій онук буде щасливий. А тепер бери гроші і мерщій до міста. Знайди мого зятя на пристані й скажи, щоб негайно вертався.

Він тицьнув чолов'язі кілька банкнот і випровадив. Повернувшись, спитав Раміну:

— Скільки ти хочеш за те, що помогла нам?

Раміна не поспішала з відповіддю.

— Мені ваших грошей не треба, — сказала вона по розмислах.

— Що ж тоді?

— Три бочівки лою, як будете різати худобу. Двічі на рік.

— Чому саме лою?

— Я залишилась сама, мушу дбати про себе й дитину. Жебрати я не хочу, а казани латати не вмію. Зате вмію варити мило.

Вона дочекалася дідової реакції, не зводячи з нього своїх хитрих, бистрих очей. Побачивши, що він відразу на це пристав, вона підняла ставку. Прокашлялася:

— І чотири курки в місяць, доки малий не сягне повноліття.

— А не забагато буде? — спитав дід.

— Невже хлопчик не вартий вам чотирьох курей і трохи лою?

— Але чому саме чотири?

— Якщо я щонеділі варитиму курячий бульйон,