Переможець завжди самотнiй - Пауло Коельо
Хамід намагався приховати свій страх; у кабінеті шейха були присутні ще з десяток осіб, які чули їхню розмову. Але у своєму серці він уже підготував відповідь на кожне запитання, яке могли поставити йому.
— Чого ти хотів би навчитися?
— Я хотів би стати кравцем високої моди.
Люди в кабінеті шейха перезирнулися. Мабуть, вони не зовсім зрозуміли, чого він хоче.
— Я хочу навчитися шити одяг, який би відповідав усім вимогам сучасної моди. Велику частину тих тканин, якими торгує мій батько, купують іноземці, й вони потім перепродують їх у сто разів дорожче, коли шиють із них модний одяг. Я переконаний, що такий одяг ми зможемо шити й тут. Я також переконаний у тому, що саме мода допоможе нам здолати ті упередження, які проти нас має світ. Коли люди побачать, що ми вдягаємося не як варвари, вони почнуть ставитися до нас набагато краще.
Цього разу серед придворних шейха почувся гомін. Він говорить про одяг? Це проблема європейців, яких набагато більше цікавить зовнішній вигляд людини, аніж її внутрішній світ.
— Крім того, я думаю, що мій батько муситиме заплатити за моє навчання надто високу ціну. Я хочу, щоб він і далі жив у своєму домі. Я працював би з тими тканинами, які в нього є, і якщо Аллах милосердний мені допоможе, я здійсню свою мрію. Тож, як і Ваша Високість, я знаю, чого хочу домогтися. Приголомшені придворні слухали, як зелений юнак кидає виклик великому володареві й відмовляється виконати бажання власного батька. Проте шейх лише усміхнувся й запитав:
— А де навчають шити одяг найвищої моди?
— У Франції. В Італії. У великих майстрів. Цього навчають також у кількох університетах, але ніщо не може замінити практичного досвіду. Справа це нелегка, але я зможу опанувати її, якщо Аллах мені допоможе.
Шейх попросив Хаміда знову прийти до нього під кінець дня. Хамід прогулявся в порту, потім навідався на базар, де довго милувався розмаїттям тканин, кольорами та гаптуванням, — він дуже любив туди приходити. Він уявив собі, що все це незабаром зникне, і йому стало сумно на думку про те, що буде втрачена велика частка минулого і традицій його народу. Та хіба можливо зупинити прогрес? Чи розумно перешкоджати розвитку нації? Пригадалися йому багато безсонних ночей, коли він малював при світлі свічки, намагаючись відтворити ті моделі одягу, якими користувалися бедуїни, боячись, що навіть традиційне вбрання кочових племен загине перед наступом іноземних кранів, механізмів та інвестицій. У призначений час він повернувся до палацу. Тепер шейха оточував ще більший натовп царедворців.
— Я ухвалив два рішення, — сказав шейх. — По-перше, протягом року я оплачуватиму витрати на твою освіту. Я думаю, ми матимемо досить хлопців, які цікавляться фінансами, але ніхто досі не приходив до мене й не казав, що він хоче навчатися шити модний одяг. Мені це здається пустою примхою, але мені також не раз дорікали, що мої мрії та плани — то пуста примха, а проте я досяг того, що досяг. Тож я вчинив би нерозумно, якби знехтував власний приклад.
Але ніхто з моїх радників та помічників ніколи не мав контактів із тими людьми, про яких ти говориш. Тому ці контакти доведеться налагоджувати тобі самому, а я даватиму тобі невелике місячне утримання, щоб тобі там не довелося жебрати. Проте ти повинен повернутися звідти переможцем; ти презентуватимеш там нашу країну, й ти повинен навчити тих людей шанувати нашу культуру. Але перш ніж туди поїхати, тобі доведеться вивчити тамтешні мови. Які мови можуть там тобі знадобитися?
— Англійська, французька, італійська. Я дуже вдячний вам за вашу великодушність, але бажання мого батька…
Шейх підняв руку, наказуючи йому замовкнути.
— А моє друге рішення буде таким. Будинок твого батька залишиться там, де він є. Я це бачу так, що він буде оточений хмарочосами, сонячне світло не досягатиме його вікон, і зрештою твоєму батькові доведеться змінити місце свого проживання. Але його дім залишиться там назавжди. У майбутньому, згадуючи про мене, люди казатимуть: «Він був великий, бо змінив свою країну. І він був справедливий, бо з пошаною поставився до бажання простого торговця тканинами».
Вертоліт сідає в самому кінці пірса, і спогади відступають. Хамід виходить першим і подає руку Єві. Йому приємно доторкнутися до її шкіри, й він із гордістю дивиться на русяву жінку в білому одязі, охоплену німбом сонячного проміння, яка тримає в другій руці прегарний капелюшок світлобежевого кольору. Вони йдуть між рядами яхт, причалених по обидва боки від пірса, у напрямку автомобіля, водій якого вже тримає для них дверці відчиненими.
Хамід міцніше стискає руку Єви й шепоче їй на вухо:
— Сподіваюся, тобі сподобався обід. Ми були у знаменитих колекціонерів мистецтва. Ти рада, що вони надали в наше розпорядження вертоліт?
— Звісно, рада.
Хоч насправді Єва хотіла б сказати: «Він мені дуже не сподобався. І крім того, мені стало дуже страшно. Я одержала послання на свій мобільний телефон, і я знаю, від кого воно, хоч номер і не змогла визначити».
Вони заходять у салон величезного лімузина, розрахованого лише на двох осіб. Решта — порожнє місце. Кондиціоноване повітря створює ідеальну температуру, музика чудово відповідає моменту, жоден звук із-зовні не проникає в салон, обладнаний досконалою звукоізоляцією. Хамід сідає в комфортабельне шкіряне крісло, простягує руку до бару, запитує, чи Єва не хоче пригубити трохи охолодженого до нуля шампанського. Ні, вона вип’є лише мінеральної води.
— Я бачив твого колишнього чоловіка вчора в барі готелю, перед тим як ми поїхали вечеряти.
