Переможець завжди самотнiй - Пауло Коельо
— Який жах, — каже вона, не дивлячись на неї. — Жах та й годі.
Габріела не знає, щó сказати. Можливо, ліпше вдати, ніби вона її не слухає, піти в той куток, де гурт техніків про щось жваво розмовляють, курячи сигарету за сигаретою, або просто зупинитися на місці.
— Нічого гіршого мені не доводилося бачити, — каже жінка.
— Це мій матеріал.
Вона не змогла прикусити язика. То їй треба було пробігти через половину Канна, потім стовбичити майже дві години в приймальні, утішаючи себе мрією, що нарешті її життя кардинально зміниться (хоч із плином часу вона навчилася контролювати ці фантазії і вже не збуджувалася так, як колись), щоб тепер почути такі «славослів’я» на свою адресу!
— Я знаю, — сказала жінка, не відриваючи погляду від фотографій. — Певно, ти заплатила за все це чималу суму. Існують люди, які живуть із того, що виготовляють портфоліо, пишуть творчі автобіографії, відкривають театральні курси, одне слово, заробляють гроші на марнославстві таких людей, як ти.
— Якщо мій матеріал здається вам жахливим, навіщо ви викликали мене?
— Бо нам якраз і потрібна особа жахлива.
Габріела сміється. Жінка нарешті підводить голову й дивиться на неї згори вниз.
— Мені подобається, як ти вдягнена. Не терплю вульгарних осіб.
Мрія Габріели оживає. Ритм її серця прискорюється. Жінка подає їй аркуш паперу.
— Стань он на ту позначку.
І обернувшись до своєї команди, каже:
— Перекур закінчено! Гасіть сигарети й зачиніть вікно, щоб знадвору не проникав шум!
«Позначкою» був хрест, зображений на підлозі клейкою жовтою стрічкою. Завдяки цьому можна було не переставляти освітлювальні прилади й не пересувати кінокамеру з місця на місце — актор від початку й до кінця стояв там, де йому було вказано.
— Тут жарко, і я вся пітна. Чи не можна мені піти на кілька хвилин до ванної і принаймні трохи підновити макіяж?
— Можна, звичайно, чом би й ні? Та коли ти повернешся, то часу на звукозапис уже не буде. Нам треба здати цей матеріал до вечора.
Певно, всі дівчата, які сюди заходили, висловлювали це прохання й одержували ту саму відповідь. Ліпше не гаяти час — Габріела дістає із сумочки паперового носовичка й легенько промокає ним обличчя, водночас прямуючи до своєї позначки.
Асистент підходить до камери, тоді як Габріела воює з часом, намагаючись устигнути бодай раз прочитати те, що написано на половинці паперового аркуша.
— Проба номер двадцять п’ять, Габріела Шері, агенція Томсона.
«Двадцять п’ять?»
— Знімаємо, — каже жінка в окулярах.
У кімнаті западає повна тиша.
— «Ні, ні, я не вірю в те, що ти кажеш. Ніхто не спроможний скоїти злочин без причини».
— Почни спочатку. Ти розмовляєш зі своїм коханим.
— «Ні, ні, я не вірю в те, що ти кажеш. Ніхто не спроможний скоїти злочин просто так, без причини».
— Слів «просто так» немає в тексті. Ти вважаєш, що сценарист, який працював багато місяців, не здогадався поставити в цю фразу слова «просто так»? А не прибрав їх тому, що вважав непотрібними, поверховими, зайвими?
Габріела набрала повні груди повітря. Їй нема чого втрачати, крім терпіння. Зараз вона зробить те, що є найприроднішим у світі, вийде звідси, піде на пляж або повернеться до тієї кімнати, яку вони наймають із дівчатами, й трохи поспить. Їй треба трохи відпочити, щоб бути у формі, коли ввечері почнуться коктейлі.
Дивний, солодкий спокій опановує її. Вона раптом почула себе захищеною, відчула, що її люблять, відчула вдячність за те, що живе на світі. Ніхто не примушує її бути тут, терпіти це приниження. Уперше за стільки років вона усвідомила свою силу, про існування якої досі навіть не здогадувалася.
— «Ні, ні, я не вірю в те, що ти кажеш. Ніхто не спроможний скоїти злочин без причини».
— Наступну фразу.
Вона могла б цього й не казати. Габріела все одно збиралася промовити її.
— «Ходімо краще до лікаря. Думаю, тобі потрібна медична допомога».
— «Ні», — заперечила жінка в окулярах, що виконувала роль «коханого».
— «Ну, гаразд. Ми не підемо до лікаря. Прогуляймося трохи, й ти мені розповіси, що сталося. Я тебе кохаю. Якщо більш нікому на світі немає до тебе діла, то мені ти дорогий і потрібний».
Більше на папері нічого немає. Тиша. Якась дивна напруга відчувається в кімнаті.
— Скажи дівчині, яка чекає у приймальні, що вона може йти, — звеліла жінка в окулярах одному з присутніх чоловіків.
Невже це те, про що вона стільки мріяла?
— Пройди ліворуч по пляжу до причалу, що в кінці набережної Круазетт, навпроти Пальмової алеї. Туди за п’ять хвилин до другої підійде човен, який відвезе тебе на зустріч із містером Джибсоном. Зараз ми надішлемо йому відеофільм, але він завжди воліє особисто познайомитися з людьми, з якими, можливо, працюватиме.
Обличчя Габріели розквітає усмішкою.
— Я сказала «можливо».
