Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс

«Моє серденько!

Зажурилемся, почувши од дівки таке слово, же В. М. (Ваша Милість. – В. Ч.) за зле на мене маєш, иже В. М. при собі не задержалем, але одослал додому. Уваж сама, що б з того виросло.

Перша, що б твої родичі по всім світі розголосили: же взяв у нас дочку у ночі ґвалтом і держить у себе місто підложниці!

Друга причина, же державши В. М. у себе, я бим не могл жодною мірою витримати, да і В. М. также: мусілибисьмо із собою жити так, як малженство кажеть, а потом прийшло би неблагословеніє од Церкви і клятва, жеби нам з собою не жити. Гді ж би я на тот час поділ. І мні б же чрез теє В. М. жаль, щоб єсть на потом на мене не плакала».

Дописав, зітхнув, аж тут і Мелашка на поріг.

– Ну-у, – нетерпляче кинувся до неї гетьман. – Віднесла?

– Аякже. Як веліли, пане гетьмане.

– Письмеце моє точно в руки білі Мотрі віддала?

– Аякже. Як і веліли, пане гетьмане. То я можу йти?

– Іди. Е-е, стривай! Тут треба Мотрі письмеце віднести.

– Ще одне?

– Ага, – гетьман чомусь перед дворовою дівкою наче губився. – Ти вже збігай, Мелашко, ще раз. І це моє послання у білі руки Мотрі вручи. Але як і перше, непоміченою до неї прошмигни, щоб батьки її нічого не помітили. Надто її люб’язна матінка… На, на… Біжи. Одна нога тут, друга там… Стривай… Пані Мотря, як ти вручила їй послання моє, зраділа?

– Аякже, пане гетьмане. Так і засяяла і прямо вихопила в мене з рук ваше послання. Така щаслива була, щаслива… Наче їй хто корову подарував. Чи бодай телятко.

– Гаразд. Віднеси пані Мотрі ще й це моє послання. Той, не забудь розізнати…

– А шо розізнати, пане гетьмане?

– А то… Як Мотрю, коли вона повернулась додому, та зустріла її люб’язна відьма… Е-е, матінка. Розізнай гарненько.

– А шо тут розізнавати, пане гетьмане. Як матінка Мотрю зустріла? Та знамо як. Не квітами.

– А чим же? – думаючи своє, запитав гетьман чисто механічно.

– Та хоча б деркачем. Або качалкою замашною. Чи й штурханів надавала. У пані Кочубеїхи не кулаки, а – кулачища. Як у доброго дядька. Та ви не турбуйтеся, пане гетьмане. Кочубеїха своє не проґавить – зустріла свою, як вона каже, дщерь, так як треба… То що, мені, пане гетьмане, бігти чи стривати…

– Стривай! Ти той… Ні, біжи та все гарненько розізнай, потім мені роз’ясниш…

Повернувшись від Мазепи додому, Мотря потрапила прямцем у руки розлюченої матусі. О, ніхто не вмів – і не міг – так лютувати, як пані Кочубеїха! Це коли ставало або й чинилося не по її – бо загалом вона була, за власним її зізнанням, і добра, і ніжна – це коли все робилося по її. Але дочка цього ніяк не могла збагнути.

Отож повернувшись од пана гетьмана, Мотря й потрапила прямо в руки розлюченої матінки – отець її, пан генеральний суддя десь завбачно завіявся – подалі від гріха – у далеких покоях будинку.

Набравши побільше повітря у, здавалось, бездонні легені, матінка – дебелі руки в круті боки – гучно привітала дочку:

– Ага-га-га!.. Повернулася, втікачко? Рано ж ти почала по гетьманах бігати, доцю моя, рано. Я у твоєму віці ще вірною твоєму батькові – якщо тільки це він твій батько, – була.

– Ще – вірною? – єхидно спитала дочка. – А коли ж ви, матінко, стали йому невірною?

Ось тоді пані Кочубеїха, не стерпівши такого нахабства та неповаги дочки до рідненької неньки своєї, пообіцяла добренько пригостити непутящу віжками на конюшні, а потім… потім…

Пані Кочубеївна запнулась, бо ніяк не могла на ходу придумати добрячу кару дочці своїй і, зрештою, вигукнула:

– У монастир тебе, гулящу, віддам! Може, хоч там гріхи свої відмолиш.

Любов Федорівна довго не могла заспокоїтись та все дорікала дочці… дорікала… дорікала. Мовби ж і ніжно, але голос зірвала й захрипіла…

У ті дні становище Мотрі в батьківському домі стало геть нестерпним.

– Та він, – дорікала їй матінка, – знаєш хто? Той, як його… Ага, згадала. Водяник, у якого борода з куги. От хто такий старий Мазепа. А ти ж… ти ж у мене русалонька… І до такого водяного втікала? Не до козака-лицаря, а до якогось там болотяного діда. Будучи такою гарненькою русалонькою.

Мазепа тим часом через дівку Мелашку просив Мотрононьку не гніватися на нього, що так вчинив з нею… Може, й не зовсім по-лицарському, але… Але якби прийняв, то її батьки геть його обезславили. Та й до всього, писав у листах до Мотрі, що їх потай носила Мелашка, і він, і вона не могли б утриматись і стали б жити як подружжя, а за це наздогнало б їх неблагословення від Церкви – вкотре про це нагадував. Мабуть, тому, що виправдовувався.

А загалом гетьман писав про різні ніжності його до неї, запевняв, що нікого так не любив, як її, журився, що батьки її виявилися такими злостивими і просив не змінюватися до нього в любові, відповідно до даного нею йому слова любити його до кінця днів своїх. Це коли вона від нього виходила, а він дав їй на прощання дорогий перстень, іншого такого у нього ніколи не було… І обіцяв відомстити їхнім ворогам-розлучникам…

А Мотря все ще собі місця не знаходила в батьківському домі – металась, наче в пропасниці. Казали, що плакала, голосила, побивалася і навіть… Коли кричала, то плювала на батька і матір… Батьки на неї не ображалися, бо певні були: дочка не винувата, то все діють лихі чари Мазепи.

Доходило до того, що Василь Леонтійович поскаржився – поки що скаржився, – Мазепі на… На долю свою. Писав:

«Чи діялось коли подібне з ким-небудь з тих, котрі жили при своїх регіментаріях чиновно і не чиновно!.. Горе мені, мізерному, і усіма запльованому! Обернулась в печаль надія моя знайти в дочці майбутню втіху. Посмутніло світло очей моїх перед близькими і домашніми. Завжди з бідною супругою своєю плачу від сокрушенія…»

Мазепа відповідав йому (поки що між чоловіками, між гетьманом і генеральним суддею, було тихо і ніби аж мирно), що причиною його неприємностей – велерічива жона його, на яку треба було б накласти мундштук, як на коня.

І