Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс
Про те, щоб хрещений, названий батько міг згодом одружитися з хрещеницею, як вона виросте до повноліття, і мови не могло бути. Це був не просто нонсенс, це був аморальний вчинок. Такий же, як любовні зв’язки та шлюб між братами й сестрами, чи інцест між матір’ю та сином, між батьком та дочкою… Це категорично засуджувала Церква!
Про це гетьман Мазепа, захопившись своєю хрещеницею, як вона досягла повноліття, добре знав. У відчаї, що не може відступитися від свого кохання, з останніх сил сподівався, що церква це йому дозволить – гетьман же, не рядовий, а такому можна і виняток зробити, дозволити йому, хрещеному (названому) батькові і шлюб з хрещеницею, своєю названою дочкою…
Для Кочубеїв, як він і чекав, його сватання стало шоком, од якого вони в першу мить і отямитись не могли. Та чи він при своєму розумові, цей гетьман, чи без царя в голові?
Чи блекоти на старості об’ївся, дурману нанюхався та й здурів старий, уявивши себе ще молодиком? Та чи мало молодиць його віку, а він… До дівчати сватається. Чаром своїм звабив, головоньку їй замакітрив, бо й вона здуріла. Про любов до старого діда заспівала. Та яке оженіння? Яка з них пара? Люди он кажуть: старий не надовго жениться. Та й Мотря за таким дідом швидко вдовою стане. Чи для цього вони свою улюбленицю ростили, щоб донечка, перша красуня в Батурині, за старого пішла? Та він же їй і справді у діди годиться – що люди скажуть?
Любов Федорівна, після того сватання отямившись – як вона казала, оклигавши, – на дочку накинулась: це ти йому щось наобіцяла, що старий, втративши глузд, посватався?…
– Я кохаю Івана Степановича і хочу стати його жоною, – заявила – о боги! – раптом дочка.
Матір після такої заяви дочки довелося чи не водою відливати.
Але – оговталась. Руки до небес здійняла, голос мала гучний, тож які громи та блискавки загриміли-заблискали над бідною дівчиною.
– Старий дідуган попросив руки моєї дочки, – кричала. – Збожеволів Мазепа! А я вже думала: чого це він до нас у гості зачастив. Чи не щодня в нас вигулькував, та все мудрі бесіди заводив! Вірші читав, пісні співав. А він… Мотрю з ума-розуму зводив, старий гріховодник. Не нагулявся досі. Та в його віці вже треба думати про зустріч з Господом у царстві його небесному, а він… До дівчати шістнадцяти літ сватається! Чи два віки збирається жити? І Мотрю чарами своїми збаламутив – щоби йому добра не було! Ласолюб клятий! Мало йому жінок, так він… до дитини свої масні ручища простягає, очі свої безсоромні на дитину витріщає… Ще й про якусь любов пасталакають – робити їм нічого, от язиками й мелють. Про кохання, якого й у світі білому немає, ніц! Бо коли б якесь там кохання було, то я перша б закохалася. А так…
Але вчасно, мабуть, спохопилася.
– Що це я той… розпатякалась тут з вами… Кохання, може, й немає, але я свого Васю хіба ж так кохаю! Та мені не осьмнадцять, щоби співати «козаче-соболю, візьми мене з собою». Відспівала своє. Та й не якась там… вертихвістка, щоби горло дерти, а суддиха генеральна. І я не дозволю, щоб діди до моєї дочки приставали. Я сама виберу Мотрі того, кого їй нада любить!..
І гетьману було рішуче відмовлено.
Василь Леонтійович тільки кректав та чухався (в домі – так було заведено, – усім відала і все рішала жінка), а Кочубеїха метала громи і блискавки – лише за те, що старий шкарбун посмів посвататися до її дочки.
Загледівши, що дочка на своєму затялася – материн, материн у доні характер! – руки в боки і зненацька заспівала – єхидненько так, насмішкувато-в’їдливо:
Ой під вишнею,
Під черешнею
Стояв старий з молодою,
Як із ягодою.
– Слухай, слухай! – кричала до дочки. – Не верни свого гарненького личка. Як вийдеш заміж за старого шкарбуна, це про тебе буде пісня.
І просилася,
І молилася:
«Пусти мене, старий діду,
На вулицю погулять!..»
«Ой і сам не піду,
І тебе не пущу,
Бо ти мене, старенького,
Та й покинеш на біду…»
І пішла Кочубеїха, пішла в танок (хоч і розповніла вже, але ще так плавно танцює), пішла закаблукам волю давати, а пристукуючи, й далі виспівувала, добиваючи своєю піснею дочку:
«Ой ти старий дідуга,
Ізігнувся, як дуга,
А я молоденька,
Гуляти раденька…»
– Цитьте, мамо! – кричала з плачем дочка, але мати як найнялася – кружляла в якомусь химерному танці й виспівувала:
«Ой ізгиньте, пропадіте
Всі старії кості,
Не сушіте, не крушіте
Моєї молодості!
Ти в запічку “ка-хи, ка-хи”,
Я з молодим “хі-хі, хі-хі”,
Ой ти все спиш, а я плачу,
Тільки літа марно трачу!..»
– Га? – кричала мати захекавшись. – Слухай-слухай, доню, чи гарна моя пісенька. Ось що чекає молоденьких та дурненьких, які за стариганів заміж пруться!..
– Можете, мамо, хоч і всі пісні переспівати, а я кохала Івана Степановича і буду кохати, і ніхто мого кохання не здолає!
І Мотря однієї ночі втекла з дому.
Навіть не зодягнулася, так квапилася. Поверх лляної сорочечки, у якій зазвичай спала, накинула материн шовковий шушун – матінка в ньому на свята ходила до церкви, – голову прикрасила барвистою стрічкою – не молодиця ж, дівчина, а стрічка для дівчини – це все, – сунула ноги в черевички, відкрила вікно і якусь мить сторожко прислухалася. Слава богу, тихо, аж німо, дім уже був зачинений і всі в ньому спали, навіть сторожа. Перехрестилася – серце ось-ось із грудей вискочить, подумала: ой що ж вона затіяла? – і як шугнула через вікно в сад. Помагай мені, доле. До коханого йду, а кохання – це ж доля. Там, що буде, те й буде. Хай хоч і каміння з неба падає, хай хоч і небеса розверзнуться, а вона від кохання свого не відступиться. За своє щастя треба боротися. А більше копи лиха не буде.
Дізнавшись про втечу дочки, Любов Федорівна на якусь
