Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс
Щасливії мої письма, що в рученьках твоїх бувають, нежелі мої бідні очі, що тебе не оглядають.
Письмечко дванадцяте
Моя сердечне коханая Мотрононько!
Поклон мой оддаю В. М. моє серденько, а при поклоні посилаю В. М. гостинця книжечку і обручик діяментовий, прошу тоє завдячне прийняти, а мене в любові своєй неодмінно ховати, нім дасть Бог з ліпшим привитаю. За тим цілую уста коралевії, ручки біленькіє і всі члонки тільця твого біленького, моя любенько кохана!
А було їх значно і значно більше…
Уціліло дванадцять, решта щезла в пітьмі віків. Та й Василь Леонтійович Кочубей міг знищити листи Мотрі, аби приховати любов дочки до гетьмана, а видати все, як гетьманове насильство.
А листи Мотрі Кочубеївни, її письмечка, до гетьмана були. Ті листи, що тоді заново світ білий йому відкрили, і він міг би повторити слова Поета – жаль, що вони були написані через віки. Але – на віки:
Світе мій!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене, і огрій,
І оживи моє побите
Убоге серце, неукрите…
«Це свідчить про те, що гетьман був людиною високоморальною, – зазначає дослідник Сергій Павленко, автор документальної книги «Загибель Батурина 2 листопада 1708 р.» – він не міг піти проти Бога і проти суспільних звичаїв.
Як видно з листування, плани для законного поєднання двох сердець були. На жаль, їх неможливо було здійснити без батьківського благословення. Історик М. Маркевич у 1843 році опублікував (у перекладі) записку Мотрі Кочубей до Мазепи: «Пусть будет так или не так, но наша любовь не изменится. Пусть накажет Бог несправедливого! А я, хоть любишь, хоть не любишь меня, буду, как обещала, до гроба тебя любить, и не перестану любить от всего сердца, назло врагам моим».
Про цю обіцянку писав і Мазепа: «Спомни тілько на свої слова, спомни на свою присягу, спомни на свої рученьки, котріє мені не поєднократ давала, же мене, хочь будеш за мною, хочь не будеш, до смерті любити обіцяла».
Поривання дівчини до гетьмана жорстоко гасила мати. Мотрю дома не тільки соромили, а й навіть «катували». Про знущання зі своєї обраниці дізнався Мазепа. «Знав би я, як над ворогами помститися, тільки ти мені руки зв’язала», – зазначає він в одному з листів. В іншому він, як видно, змирився з невтішним присудом долі і просить кохану не вдаватися до крайнощів:
«Моє серце коханоє!
Сама знаєш, як я сердечно, шалено люблю, ще нікого на світі не любив так. Моє б тобі щастя й радість. Нехай би їхала, да жила у мене; тілько ж я уважив, який конець з того може бути, при такій злості й заїдливості твоїх родичів. Прошу, моя любенька, не одмінися ні в чім, яко ж не поєднократ слово своє і рученьку давала, а я взаємно, поки жив буду, тебе не забуду».
Чому Кочубеї так уперто стояли на своєму? Чи не тому, що, знаючи про наміри Мазепи, задумали, скинувши його, посісти гетьманське місце?
У прагненні досягти своєї мети вони навіть не порахувалися з почуттями власної доньки.
Але не все було просто у їхніх стосунках. Бо складалися вони у двох площинах. Одна про людське око – не гоже на людях генеральному судді гризтися з гетьманом, а друга, справжня, реальна, була прихованою – від все того ж людського ока. А назовні виставлялася буцімто дружба, тим більше вона все ж колись була між двома сімействами кумів. А куми, як відомо, це свої, майже родаки.
Але одне Василя Леонтійовича постійно гнітило: як він не старався, та кум Мазепа завжди був попереду. Може, іноді на крок-другий, але незмінно попереду. Тут вже Кочубей як не старався, а не міг ані наздогнати кума, ані випередити його, бодай теж на крок-другий.
Слава Всевишньому, Мазепа хоч і був попереду, але носа перед кумами ніколи не задирав, не вдавався до пихи, завжди чемно підкреслював: він і Кочубеї – рівні. І на тім спасибі.
Та якби Микола Васильович Гоголь жив у ті часи, то неодмінно написав повість про те, як посварилися… Ні, не Іван Іванович з Іваном Никифоровичем, а Василь Леонтійович Кочубей з Іваном Степановичем Мазепою – ото була б повість! Всім повістям повість! Але…
Не будемо квапитись. Спочатку в них була дружба. Не якась там нерозлийвода, та загалом пристойна.
Не тільки Василь Кочубей, а й все його сімейство з усіма родаками завжди було в добрих стосунках з Іваном Мазепою. Навіть якийсь час у дружбі. Навіть після «романтичної» втечі Мотрі до Мазепи, їхня дружба ще тривала й далі. Принаймні про людське око.
Але хоч як би там було, а Кочубеї завжди поважали Івана Мазепу і вважали його ледь чи не своїм родаком. Ще коли обидва служили при гетьманах Дорошенку та Самойловичу, вони вже тоді були друзями.
А як Іван Степанович став гетьманом та висвятив Кочубея в генеральні судді, дружба їхня – особливо з боку Василя Леонтійовича – ще більш зміцніла, і Василь Леонтійович тоді вважав за честь служити під булавою Мазепи – іншого шляху для служіння не бачив.
Як генеральний суддя Василь Леонтійович був першим серед наближених гетьмана, входив до вузького кола його довірених осіб державної, як казали, величі, завжди світився у гетьмана на різних посиденьках та гулянках. І в Батурині, і в Гончарівцях, а серед бенкетуючих чи тих, хто збирався в дружнє коло, був неодмінно першим і неодмінно сидів по праву руку гетьмана.
Зі свого боку, гетьман часто бував на таких гульках-посиденьках у Кочубея, бувало, вів з ним задушевні бесіди, навіть іноді аж відверті, не крився од нього, бо вважав Кочубея за свого товариша й однодумця. До всього – вони поставали ще й кумами, гетьман хрестив молодшу доньку свого генерального судді, і тому вони були якийсь час наче брати.
Коли ж гетьман вирушав у похід, а таке траплялося часом і по кілька разів на рік, то незмінно залишав Кочубея в Батурині замість себе наказним гетьманом. Був такий інститут. Наказний – особа, яка кимось (монархом, урядом) призначена на керівну посаду тимчасово.
Василь Кочубей не за якісь такі заслуги, а виключно дякуючи своїй посаді – генеральний суддя – не раз тимчасово заступав гетьмана, виконуючи обов’язки наказного – на час відсутності Мазепи. І оте – на час відсутності гетьмана,
