Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс
– Чого стоїш та, як сова, очима блимаєш? Рятуй дочку, доки не пізно.
– Та ж чи маю за нею бігти?
– Не наздоженеш, вона молода і прудконога. Вели у дзвін бити й калатати, як то калатають на сполох. На ґвалт! Аби всякий у Батурині бачив, яке бідство гетьман з нами чинить. Причарував дочку нашу, вона, глузд стративши, і гайнула до нього лошицею.
– Таку гарну ніченьку бовканням зіпсували, – тільки й мовить згодом юна Кочубеївна.
Мотря всього чекала, бо знала матір, як вельми рішучу й затяту, остерігалась материного гніву, прокльонів, тільки не того, що вона вчинила – дзвоном все місто підняла, наче її, Мотрю, і справді Мазепа серед ночі викрав.
А Мазепа вже біг їй назустріч, біг, не вірячи щастю свому, біг їй назустріч, руки до неї простягнувши, і таким він їй тоді молодим видався, таким молодим!..
Упала в його обійми й зомліла…
І в золотому сяйві місяця уповні вона йому видалась чарівною жар-птицею. А може, вона й була такою – жінки, як один казав, на все здатні.
І Мазепа зненацька відчув себе таким молодим, яким вже й не пам’ятав, коли востаннє був…
І поніс її на руках до панського дому, до палацу свого, і волів, аби шлях той під місяцем з такою ношею на руках ніколи-ніколи не кінчався.
І тут зненацька, і тут раптом, як грім з неба, – у Батурині забевкав дзвін.
Ясного неба в душі Мазепи з тієї миті ні вдень, ні вночі вже більше не буде.
Копав, копав криниченьку
Неділеньку-дві…
Любив козак дівчиноньку
Людям – не собі!
Чи хтось десь заспівав, чи то душа його так озвалася.
Ой жаль, жаль
Мені буде —
Візьмуть її люди!
Моя не буде!
Ой жаль, жаль!..
Співав, здається, козак вартівник біля брами.
А вже з тої криниченьки
Орли воду п’ють…
А вже мою дівчиноньку
До шлюбу ведуть…
І голос у козака – за душу бере, душу вивертає… (Мазепі здавалося, що то він співає.)
Один веде за рученьку,
Другий – за рукав,
Третій стоїть, гірко плаче —
Любив, та не взяв!
…І Мотря поклялася Мазепі, коханому своєму в гетьманських покоях: «Нехай Бог неправдою карає, а я, хоч любиш, хоч не любиш мене, до смерті тебе любити і сердечно кохати не перестану, на злість моїм ворогам!..»
З приводу втечі Мотрі Кочубеївни до Мазепи в його покої і скільки годин (чи, може, днів?) вона там перебувала і чи була в них, як і перше, лише платонічна любов, історики й сьогодні ні-ні та й сперечаються.
Хто каже, що Мотря у покоях встигла побути якусь там годину, як забевкав дзвін, хто запевняє, не маючи доказів, що була вона там кілька днів і що закохані тоді жили, як подружжя…
М. І. Костомаров, розглядаючи цей випадок, бездоказово й несправедливо вважав Мазепу «старим гріховодником» (мовляв, він таки викрав дівчину з батькових покоїв), а Мотрю вважав «очень ограниченным женским существом».
У Пушкіна старий «гетьман-злодей» по-кавказькому умикнув Мотрю з батьківського дому і повіз її верхи на коні до себе в «замок». (Від обійстя Кочубеїв до «панського будинку» Мазепи в Батурині – хвилина ходу, який там кінь!)
Збереглися свідчення очевидців, при яких гетьман умовляв Мотрю негайно повернутися до батьків, до отчого дому, пообіцявши, що він виклопотає дозвіл обвінчатися, а вже тоді вони стануть чоловіком і жоною…
А ось історик Ф. Уманець переконливо наголошує: коли б щось було, то Кочубей так і заявив би на допиті на Мазепу, щоб ще більше його скомпрометувати (розбестив, спокусив дочку, майже малолітню), але цього не сталося. І не сталося тому, що цього взагалі не було. Та й після цього випадку, вони – гетьман і генеральний суддя – не заворогували (що неодмінно трапилося б, коли б Мазепа спокусив Мотрю), а ще часто бачилися, бували в гостях один в одного. Та й з листів Мазепи до Мотрі видно, що межі він у їхніх відносинах не переступав і ситуацією не скористався…
Мотря примчала місячної ночі, коли гетьман, докуривши останню люльку того дня, вже збирався вкладатися спати; прибігла в самій лише сорочці та в материнім шушуні. І плачучи, почала скаржитись, що вдома їй од матері життя немає, що матінка не велить гетьмана любити, а без нього, вона, Мотря, життя свого вже не уявляє. І те, що вона нині зробила, все одно б сталося – не тепер, то в четвер, і що їм пора – адже кохають вони одне одного, – ставши подружжям, жити в злагоді та любові… як голубів пара.
А втекла тому, що вдома більше й дня не могла жити, як і взагалі не могла без нього, без коханого, жити…
Але Мазепа змушений був повернути її додому…
Так пише більшість істориків.
На основі, звісно, історичних фактів.
Гетьман розумів: досить йому залишити в себе бодай на день, не кажучи вже щоб назавжди дівчину, як під поголос, що не Мотря до нього втекла, а він – сивина в голову, а чорт у бороду! – її викрав серед ночі, наче той злодій чи кавказький джигіт, і неслави тоді не збудешся до кінця свого життя.
Його б тоді ніхто не зрозумів в Україні і ніхто б не схвалив його – ані козаки, ані старшина, ані посполиті… Та й на крадіжці щастя не збудуєш. Бо щастя, якщо воно крадене, вже не щастя.
А найперше б не схвалила Церква – він же хрещеник Мотрі – і ніколи б їх не обвінчала. (Довелося б писати до патріарха в Константинополь, але, мабуть, і він би не дозволив старому женитись на своїй хрещениці.) А жити без вінчання і людського схвалення він не міг. І не зміг би.
Але вихід був. Історія знає приклади, коли монархи навіть від влади відмовлялися заради любові чи одруження з особою простого звання.
Але ось любов і влада – чи вони поєднувані? Чи настільки вони можуть бути сумісними – якщо можуть.
Чи править світом любов?
Кажуть, будь-яка влада – від Бога. Але Бог є любов, то виходить, влада – це любов? А влада любові – це що? Може, це Бог?
І ще хтось сказав: «Коли влада любові переважає любов до влади, настає мир на землі».
Чи любов – це сила життя?
І вона перемагає навіть страх. А якби завжди перемагали розум і любов,
