Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Вона сама заварила ту кашу, і я не хотів устрявати.
Віллі й далі очікувально дивився на неї, а вона тим часом повернулася до стола, відкоркувала мою пляшку й хлюпнула собі для підкріплення. А тоді випила, не манірячись і не кашляючи, як це звичайно роблять жінки.
— Що сказав? — не вгавав Віллі.
Сейді не відповіла. Лише поглянула на нього. І, дивлячись їй просто у вічі, Віллі знову запитав невблаганним, мов смерть чи податкова оповістка, голосом:
— Що сказав?
— Та ну тебе к бісу! — спалахнула Сейді, навмання брязнувши склянкою об тацю.— Клятий йолоп!
— Гаразд,— сказав Віллі тим самим голосом, прикипаючи до неї, наче боксер до супротивника, що починає шалено молотити куди попало.— Про що мова?
— Ну що ж,— відказала вона.— Ну що ж, йолопе, обвели тебе!
З півхвилини Віллі невідривно дивився на неї, і було чути тільки його дихання. Я сидів і слухав.
Потім він спитав:
— Обвели?
— Ще й як! — мовила Сейді, аж подавшись уперед, і якась мстива, переможна зловтіха зблискувала в її очах і бриніла в голосі.— Та ти ж підсадна качка, безголове опудало, ти ж сам купився! Атож, сам купився, бо уявив себе невинним божим ягням…— Вона на мить спинилась і, кривлячи рота, видала йому знущальне жалісне «бе-е-е».— Де ж пак, ти думав, що ти боже ягня, а знаєш, хто ти насправді?
Вона замовкла, ніби чекаючи відповіді, але Віллі все дивився на неї і не озивався.
— Козел ти, ось хто,— сказала Сейді.— Козел відпущення. Баран, що заблукав у хащі. Дурноверхий йолоп. Бо ти сам купився. Та ще й задурно. Вони б заплатили тобі за те, що ти підставився, але на біса їм платити такому йолопові! На біса, коли ти й так аж роздимався, і просторікував, і вдавав із себе Ісуса Христа, коли ти тільки й чекав нагоди зіп’ястися на задні лапи і виголосити промову. «Друзі мої!» — скрививши рота в дурнуватій усмішці, злісно передражнила вона.— Друзі мої, що потрібно нашому штатові, то це добра п’ятицентова сигара… О боже! — Вона засміялася лихим, нещирим сміхом, але раптом змовкла.
— Чому? — запитав Віллі, так само пильно дивлячись на неї і тяжко дихаючи, але з незворушним обличчям.— Чому вони так повелися? Зі мною.
— Ой боже мій! — вигукнула Сейді і обернулася до мене.— Ви тільки послухайте цього йолопа, він хоче знати чому.— Потім знов стала лицем до Віллі і, подавшись уперед, сказала: — То слухай і спробуй второпати це своєю дурною довбешкою. Вони хотіли, щоб ти відняв частину голосів у Макмерфі. У глибинці. Дотямив чи треба розжувати? Дійшло до тебе, дубе?
Він поволі перевів погляд на мене, облизнув губи й спитав:
— Це правда?
— Він питає, чи це правда! — вигукнула Сейді, молитовно звівши очі до стелі.— О боже!
— Це правда? — спитав мене Віллі.
— Так кажуть,— відповів я.
То був дошкульний удар, годі й казати. Обличчя Віллі перекривилось, наче він намагався щось сказати чи хотів заплакати. Та він не зробив ні того, ні того. Він потягся до стола, взяв пляшку, налив собі стільки, що звалило б з ніг і ірландця, і одним духом випив.
— Гей,— сказав я,— не захоплюйся, ти ж до цього зілля незвичний.
— Він багато до чого незвичний,— озвалася Сейді, присуваючи до нього тацю з пляшкою.— Зокрема, до думки, що не бути йому губернатором. Правда ж, Віллі?
— Дали б ви йому спокій,— сказав я їй.
Та Сейді ніби й не помічала мене. Вона нахилилася до Віллі і знов спитала, цього разу влесливо:
— Правда ж, Віллі?
Він узяв пляшку, налив і випив ще стільки ж.
— Ну скажи,— вимогливим тоном мовила Сейді.
— Був,— сказав він, дивлячись на неї знизу вгору, вже з налитим кров’ю обличчям і звислим на чоло чубом, тяжко дихаючи.— Був раніше, а тепер ні.
— Що був? — спитала вона.
— Незвичний до цього.
— Ну, то звикай,— засміялася Сейді і підштовхнула до нього пляшку.
Віллі взяв пляшку, налив, випив, тоді поволі поставив склянку і сказав:
— Ні, не хочу. Краще не звикати.
Сейді знов засміялася отим лихим, нещирим сміхом, потім змовкла і луною повторила його слова:
— Краще не звикати, чуєте! Ой боже ж ти мій!
Віллі обважніло сидів у кріслі, але на спинку не спирався. Обличчя його почало вкриватися потом, що помалу спливав по щоках блискучими крапельками. Він сидів, не помічаючи цього, не втираючи поту, й дивився, як вона сміється.
І раптом підхопився з крісла. Я подумав, що зараз він накинеться на Сейді. Певно, те саме подумала й вона, бо сміх її враз урвався. Просто посеред рулади. Але Віллі не накинувся на неї. Навіть і не подивився в її бік. Він обвів поглядом усю кімнату і простяг руки перед себе, ніби хотів щось ухопити.
— Я уб’ю їх! — промовив він.— Уб’ю!
— Сядь,— сказала Сейді і, швидко ступивши до Віллі, штовхнула його в груди.
Його підпірки вже не дуже тримали, і він упав. Просто в крісло.
— Я уб’ю їх,— повторив він, сидячи в кріслі, мокрий від поту.
— Нічого ти, в біса, не зробиш,— голосно мовила Сейді.— Не станеш губернатором, не одержиш за це ніякої плати, не вб’єш ні їх, ні когось іншого. І знаєш чому?
— Я уб’ю їх,— не вгавав Віллі.
— Я скажу тобі чому,— провадила вона, нахиляючись до нього.— Тому що ти йолоп. Типовий шмаркатий, годований з ложечки йолоп у коротких штанцях, і ти…
Я підвівся.
— Мені байдуже до того, в які ігри ви граєте,— мовив я,— але сидіти тут і дивитися на вас я не хочу.
Сейді і голови не повернула. Я рушив до дверей і вийшов з номера, і останнє, що я чув, були її пояснення, який же саме Віллі йолоп. І подумав, що це забере чимало часу.
Того вечора я досхочу надивився на Аптон. Бачив людей, що виходили з останнього сеансу в «Палаці кіно», милувався брамою кладовища і місцевою школою при місячному світлі, стояв на мосту над річечкою і, перехилившись через парапет, плював у воду. На все це пішло близько двох годин. Потім я повернувся до готелю.
