Чінгісхан - Василь Григорович Ян

Це був табір невідомого племені. Там уже помітили наближення війська хорезм-шаха. Виринувши з танучих пасом туману, з’явилися тридцять вершників. Вони трималися трьома окремими десятками. Перші скісні промені сонця освітили їхній синій довгий одяг, залізну броню і залізні шоломи. Вони сиділи на невеликих товстоногих і довгогривих конях. Разом з переднім десятком їхав на високому туркменському жеребці білобородий мусульманин у білому тюрбані і малиновій шубі, гаптованій жовтими квітами. Поряд із старим їхав вершник, тримаючи списа з білим кінським хвостом на кінці.

— Салям вам, — крикнув старий, — я теж мусульманин! Дайте мені поговорити з вашим головним полководцем, хай оберігає його аллах!

— У нас у війську багато полководців, а очолює один, гроза всесвіту, меч ісламу, хорезм-шах Алла ед-Дін Мухаммед.

Старий зійшов з коня. Склавши руки на грудях, злегка зігнувшись, він підійшов до того місця, де на своєму чудовому коні сидів у всьому блиску шах Хорезму, оточений безмовними пишно вбраними ханами.

— Повелитель монгольського війська, великий нойон[75] Джучі-хан, син Чінгісхана, володаря східних країн, наказав мені, його перекладачеві, вітати могутнього владику західних країн, Алла ед-Діна Мухаммеда, хай продовжить аллах твоє царювання на сто двадцять років! Він говорить тобі: салям!

— Салям! — відповів шах.

— Хан Джучі запитує, чому хоробре військо шаха прямує по слідах монгольського війська, рухаючись так поспішно всю ніч.

Старий чекав на відповідь. Але шах, погладжуючи чорну бороду, пильно Вдивлявся грізним поглядом у монгольського посла і мовчав.

— Хан Джучі наказав ще сказати, що його батько, непереможний володар Чінгісхан, повелів своїм полководцям Субудаю і Тохучару покарати бунтівних меркитів, які втекли від волі ханської. Знищивши їх, монгольські війська підуть назад, до рідних степів…

Старий помовчав якийсь час, впиваючись поглядом у незворушне суворе обличчя шаха, потім провадив далі:

— Чінгісхан, повелитель усіх народів, що живуть у повстяних юртах, усім нам звелів поводитися по-дружньому з мусульманськими військами, якщо з ними доведеться зустрітися. На знак дружби хан Джучі пропонує видати військам шахської величності частину захопленої здобичі і полонених меркитів як рабів.

Тоді шах ударив канчуком коня. Гнідий кінь затанцював, стримуваний сильною рукою Мухаммеда. І шах сказав знамениті слова, які тут же записав до «Похідного зошита подвигів, і битв, і висловів шаха» його придворний літописець Мірза-Юсуф:

— Скажи своєму начальникові: якщо Чінгісхан не велів тобі зі мною битися, то мені аллах наказує інше — напасти на ваші війська! Я хочу заслужити милість всемогутнього аллаха, знищивши вас, поганих язичників!..

Перекладач, вражений, скам’янів, обдумуючи слова хорезм-шаха, але Мухаммед уже направив коня до війська, яке поспішно вишикувалось у бойовий порядок.

Перекладач повернувся до монгольських вершників, сів на коня, і вся група монголів поїхала до свого війська. Кілька кроків вони їхали повільно, а тоді, припавши до грив, з усієї кінської сили помчали до свого табору.

Битва закипіла.

Як тільки старий мусульманин домчав до табору монголів, звідти відокремились кілька загонів, поволі прямуючи назустріч військам хорезм-шаха, і зупинились на пологих горбах.

Хорезм-шах віддав наказ ханам:

— Військо розбити на три частини: праве, ліве крило і середина. Крила повинні охопити табір монголів, щоб ніхто звідти не вислизнув. Середина, де перебуваю я, буде запасною силою. Я пошлю її туди, де потрібна буде підмога і вирішальний удар. Просто на нас вороги не кинуться. А якщо кинуться, тим краще: вони загрузнуть у багнистому солончаковому болоті.

Шах піднявся на вершину горба. Далеко розлігся степ — місце майбутнього бою. Шах зліз із коня і опустився йа килим. Достарханджі розстелив гаптовану шовкові хустку, розставив підноси з коржами, ізюмом, сушеною динею. Він налив у чаші кумису і роздав молодим бекам, що супроводжували в поході хорезм-шаха, навчаючись військової справи.

Швидкохідні верблюди з провізією опустились на коліна. Достарханджі розпоряджався, виймаючи разом із слугами золоті глечики, блюда і найсмачніші страви, щоб підкріпити виснажені походом сили хорезм-шаха.

Правим крилом командував нелюбимий син хорезм-шаха Джелаль ед-Дін. Вороний жеребець навскач виніс його на вершину бархана. Молодий хан вдивлявся в рівнину бою, затуляючи від сонця маленькою рукою вузькі чорні очі.

— Поклич Кара-Кончара! — крикнув він джигітові.

Кремезний молодий туркмен у червоному каптані навскач помчав з горба і повернувся разом з сухорлявим вершником у чорній баранячій шапці і чорному плащі. Кара-Кончар під’їхав до Джелаль ед-Діна і, схилившись до нього, уважно прислухався до його слів. Хан пояснив план майбутньої битви. Яструбине обличчя Кара-Кончара не виявляло ніякого хвилювання, лише в карих, круглих, як у сови, очах спалахували веселі іскри.

— Бачиш оцей солончак? — говорив Джелаль ед-Дін. — У ньому для нас і загибель, і удача. Татар не так багато. Нас утроє більше. Але не в кількості сила. Чи можу я довіритися нашим воїнам? Від умираючого меркита я вивідав, що монголів усього тисяч двадцять. Значить, якщо проти нашого крила піде половина, то це буде тільки десять тисяч. У нас же самих лише туркменів шість тисяч та кара-китаїв п’ять тисяч. Але кара-китаї скорилися падишахові через злидні та голод. Вони вирушили в похід не воювати, а погріти руки біля чужих вогнищ. Я їх пущу вперед застрільниками. Вони охоче підуть, щоб якнайшвидше дістатися до татарських обозів. Але той-таки меркит назвав татар «оскаженілими тиграми». У битві татари, звичайно, проженуть кара-китаїв і кинуться на нас. Тут їх треба зустріти з усією люттю, вдарити їм у бік і загнати у багнистий солончак. Там вони загрузнуть, і ми їх порубаємо. Після цього ми кинемося рятувати мого батька. Доведеться сьогодні падишахові забути солодкий спокій душі і смажених качок… Гей, джигіти, мерщій до туркменських ханів і скажіть, що сьогодні в бій їх поведе Кара-Кончар, барс Каракумів.