Чінгісхан - Василь Григорович Ян
— Гелюбсен, гелюбсен![61] — сказав смаглявий юнак і рвучко підвівся. За ним підвелись і всі, хто сидів. Він підійшов до нерухомого полоненого. Алі-Джан зрозумів, що це син шаха Джелаль ед-Дін.
— Ти спіймав його? Де ти його знайшов?
— Я його зустрів у степу біля Отрара. Ну і дужий, ну і жилавий, ледве скрутив!
— Хто він? З якого племені? Що він казав?
— Не хотів відповідати. Мовчить.
— Однак життя збігає з його обличчя. Він помирає?
— Не знаю, найсвітліший хане. Я мчав що було сиди, аби живим доставити його перед очі хорезм-шаха.
— Ти заморив його скачкою. Треба його примусити говорити.
Джелаль ед-Дін заплескав у долоні. З’явився слуга.
— Поклич лікаря Забана, нехай прийде з усіма своїми склянками і ліками. Скажи — людина вмирає.
— Зараз, мій хане!
Полонений почав оживати. Його очі розширились, із роззявленого рота виривались глухі звуки, і він закричав, намагаючись звільнитися з мотузків.
— Що він кричить? — спитав Джелаль ед-Дін.
Алі-Джан пояснив:
— Він бачить твоїх коней і захоплюється: «Добрі коні! Красиві коні! Але тут вони не залишаться. Всі вони потраплять до табунів Чінгісхана непереможного. Він сам їздитиме на твоїх конях!»
— Чому ти розумієш слова цього язичника?
— Я ходив раніше з караванами до Китаю, я відвідував татарські кочовища. Там я навчився розмовляти їхньою мовою.
— А хто такий Чінгісхан непереможний? Чому він непереможний? Як оцей язичник сміє так зухвало говорити? — сердився Тимур-Мелік. — Тільки хорезм-шах Мухаммед — непереможний повелитель усіх народів. Зарубаю цього полоненого, якщо він так говоритиме.
— Хай собі говорить, що хоче, — перебив його Джелаль ед-Дін, — а ми в нього вивідаємо все, що він знає про цього непереможного вождя татарів.
З-за кущів саду почувся тонкий голос. Хтось швидко наближався, вигукуючи скоромовкою слова:
— Хай прикрасить аллах усіх мусульманів такими доблестями, які є у сина повелителя правовірних найсвітлішого і найхоробрішого Джелаль ед-Діна, власника блискучого меча і найпрекрасніших у світі коней! Хай впаде його меч караючим громом на голови всіх ворогів ісламу!..
Маленький чоловік з довгою бородою, у величезній чалмі швидко йшов доріжкою саду. В руках він тримав шкіряну сумку і великий глиняний бутель. Різні мідні прилади, ножички і склянки, привішені на поясі, дзвеніли при кожному його русі. Підійшовши до Джелаль ед-Діна, чоловік вклонився до землі.
— Твоя милість вирвала мене з пащі лиха. Твої багаті щедроти привели мене до твоїх дверей. Мені зараз сказали, що я маю врятувати вмираючого…
Потік красномовства лікаря був перерваний одним жестом руки Джелаль ед-Діна.
— Лікарю Забане! Хай твій голос відпочине, а ти оглянь оцього хворого чоловіка і вилий на нього всю премудрість твоїх знань і всі ліки твоїх склянок. Подбай, щоб він ожив.
— Я твій слуга, я твій раб. Що від мого хана чую, те виконую!..
Маленький лікар почав розпоряджатися. Слуги розв’язали полоненого і зняли його з коня. Він ледве стояв, розчепіривши ноги, застигнувши в такій самій позі, в якій перебував у сідлі. Гидливо торкаючись до чужинця і шепочучи молитви, слуги, за вказівками лікаря, зняли з полоненого одежу і поклали його на розстелену повстину. Він лежав покірливо, в забутті, закотивши очі.
Лікар, вимовляючи закликання, став поливати груди хворому прозорою олією і зіскрібати кістяною ложечкою черв’яків, що, як рисові зерна, вкрили засохлі рани.
— Вже завелися черв’яки… Але у священній книзі сказано: «Скільки аллах створив хвороб, стільки премудрий створив і ліків, щоб вилікувати ці хвороби».
Коли з ран потекла кров, лікар поклав на них проолієну вату і наказав обмотати все тіло ганчірками.
— О найясніший хане! О мій повелителю! — сказав він, звертаючись до Джелаль ед-Діна. — Я арабський найвченіший лікар-«кадах», що вивчив книги румійця Гіппократа, спеціаліст з очних хвороб[62] і вирізування більма, виправляю вивихи, відганяю смерть. Я твій раб і слуга і залежу від твоєї милості. Накажи подати глечик старого вина, щоб я зміг приготувати ліки. Після мого лікування хворий заговорить і говоритиме день або й два, а потім помре чи одужає, як на те буде воля аллаха…
Одержавши вино і змішавши його з різними порошками, лікар то сам пив зілля, то поїв ним хворого, який прийшов до пам’яті і почав говорити.
З гарячково розпаленим обличчям полонений спочатку співав і вигукував незрозумілі слова, потім став говорити плавно, розміреною мовою, наче вимовляв вірші. Алі-Джан уважно прислухався і перекладав.
— Прекрасна, радісна моя батьківщина, і нема кращої за неї, — говорив полонений, втупивши блискучі оді
