Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков
Передивився він уважно кожну літеру на першій, найбільш старій листівці. Почерк рівненький, округлий, жіночий. Не те, що у нього! У нього кожна літера ніби втекти з рядка намагається. То донизу рвоне, то вгору, ну прямо як поле за городом!
На другій листівці, тій, що до Дня Радянської армії, почерк Віталіни трохи інший був, ніби поспіхом писала вона. Літери приземкуваті і направо, в той бік, куди рядок пишеться, похилені. Може, електрики у них не було і писала вона зі свічкою?
Третя листівка знову, як перша, рівним округлим почерком написана. Тільки щось її від першої та і від другої відрізняло. Придивився Сергійович уважніше.
— А-а! — посміхнувся.
Зрозумів, що на перших двох Віталіна і за себе, і за доньку підписувалася, а на третій Анжеліка сама своє ім’я ручкою вивела. І чим більше він на доччине ім’я дивився, тим більше різницю між її почерком і почерком колишньої дружини бачив. Але одночасно з різницею бачив і багато спільного. Літери «а» були у дружини і доньки, як близнюки. А от «е» відрізнялася!
Хмикнув Сергійович, дивно радіючи своєму відкриттю.
«Це ж що виходить, — подумав. — Виходить, що родичі не лише фізіономіями, носами й очима один на одного схожі, але і деякими літерами?!»
Притулив він листівки до баночки-підсвічника. Тільки не картинками назовні, а привітаннями. Пообідав, та все на листівки поглядав. А потім вирішив, що треба йому Віталіні також листівку написати! Адже днями знову червоний день календаря — Восьме березня! Якраз і привітає він її, дасть зрозуміти, що не пропав, що живий.
Витягнув із серванта сумку з документами, яка у самому низу, під фотоальбомами і шкатулкою зберігалася. Там, серед документів, і грамоти за перемоги у змаганнях з праці зберігалися, і листи усякі з листівками. Чисті листівки він там теж колись бачив!
Вивалив все на стіл, перегортав папери і документи, але в жодній підходящої поштової картки не знайшов.
Подивився на підлогу біля серванта на два фотоальбоми з сімейними світлинами. Узяв один, розкрив. Віталіну вагітну побачив на лавці. Кольорова світлина тихої радості думкам додала. Став він альбом і у зворотному напрямку гортати, до початку. І життя його перед очима у зворотному напрямку пробігло, кадр за кадром назад до весілля перемотувалося воно, як кіноплівка.
А на весільних світлинах зупинився він, завмер. Придивився до тієї, що менша, розміром з листівку. На ній обоє такі задоволені і щасливі, ніби борщу об’їлися. Посміхаються, дивляться на фотографа так, ніби з’їсти його готові. Витягнув Сергійович цю світлину.
«А що, — подумав, — можна і на ній написати!»
Ручку дістав, блокнот, у який колись дані електролічильника записував. Вирішив спочатку потренуватися, адже давно від руки не писав! А тут треба без помилок, одна у нього така світлина, інші у конверт не влізуть!
«Дорога...» — написав він ручкою на папері. Написав і задумався.
Якось ніяково слово письмове «звучало». Недоречно, чи що. Скільки років мовчання і раптом «дорога»! Закреслив, а за хвилину з нового рядка «Шановна» написав. І знову зупинився.
«Яка ж вона шановна? — подумав. — Тобто, звичайно, шановна, але співробітниками, сусідами. Не чоловіком же, хай і колишнім! Чоловік її кохати повинен тобто, коханою називати. А от як колишній чоловік колишню дружину називати має??? Чи, може, треба йому два окремих вітання написати? Одне Віталіні, тоді вже хай „шановна“ буде, й одне доньці — її-то вже точно „дорогою“ назвати можна, вона ж ні до чого у всіх цих наших з Віталіною суперечностях».
Але тут знову сумнів Сергійовича охопив.
«Ні, некрасиво буде! Вийде, ніби я їх подумки розділяю. А наша ж родина не на три частини розпалася, а на дві. Я і вони. Значить, колись не з трьох вона збереться назад, а з двох».
Остання думка схвилювала Сергійовича. Піднявся він на ноги, два рази довкола столу обійшов, останню новорічну листівку від Віталіни до рук узяв, перечитав. Зупинився на її і доньчиному іменах у кінці привітання. І тут осінило його. Знову до столу сів.
«Дорогі Віталіна й Анжеліка», — написав і розслабився на мить, а потім узяв і слово «мої» на початок звертання додав. Вітання вийшло коротким і тому переписав він його на звороті фотографії великими літерами. Підписав конверт. І свою адресу нову поштову на ньому позначив: «вул. Шевченка, 37». Посміхнувся, подумавши, що Віталіна вирішить, ніби він на сусідню вулицю перебрався!
27
До раннього вечора підписаний і заклеєний конверт з фото-листівкою привітальною на столі лежав. Не вистачало на ньому марки, але важливіше було для Сергійовича те, що для відправки листа не вистачало пошти. Автофургон «Укрпошти» на Світле поїхав і назад не повертався. Вони-то, водій з напарником, може, й узяли б конверт, якби Сергійович попросив та заплатив. Але тоді у нього і думок про поштові привітання не було. Їх би і зараз не було, якби не ці три листівки! Та тепер от як бути? Як конверт на «велику землю» передати? Там же і пошта працює, і марки продають!
Сумно посміхнувся Сергійович. Зрозумів, що «велика земля» із старого фільму про полярників радянських у думках постала. Але тепер була набагато ближче. Адже він зранку двічі на «велику землю» дивитися ходив. Ну якщо і не на неї, то точно в її бік! Вона там, за гребенем, за горизонтом. І горизонт її ніби від сірої зони захищає. Тільки навіщо їй від сірої зони захищатися? Сіра зона ні на кого не нападає! Вона тому і сіра, що нічого в ній не відбувається і майже нікого немає.
А от за нею, за сірою зоною, інший горизонт і теж озброєний. І так виходить, що обидва ці горизонти проти сірої зони зброєю наїжачились. Хоча обом на їх сіру зону плювати, вони через неї один в одного поцілити хочуть. Якби і ті, й інші пішли, тоді б сіра зона знову «великою землею» стала!
«А що, як Петра попросити? — подумав Сергійович. — Він конверт точно відправить!» Пригадалося, що Петро йому номер мобільного про всяк випадок залишив. Знайшов Сергійович номер і відправив «есемеску» з одним лише словом
