Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков

Відправив і засумнівався: чи потрібно було? Прийде він сюди через поле розтале, по грязюці, і дізнається, що покликав його Сергійович тільки для того, щоб листа для відправки передати! Листівку вітальну з Восьмим березня? Він то, якщо прийде, то думати дорогою буде, що трапилося щось! А що тут трапитися може? То там, далеко за Світлим, щось ухкає. Там зараз обстріл. А тут ніби і продовжується поштове перемир’я. Тільки пошту більше не возять.

Близько опівночі, коли Сергійович уже у ліжку лежав та у стелю темну дивився, стукіт у двері пролунав.

— Ну, як тут у вас? — спитав, заходячи, Петро.

На голові у нього лижна шапочка, а так у тому ж камуфляжі, що і минулого разу. І знову автомат на плечі коротким дулом донизу висить.

— Тихо, — відповів Сергійович. — Тільки пошту привозили!

Вдягнувся Сергійович. Одну напівзгорілу церковну свічку сірником оживив — освітила вона стіл, листівки і конверт підписаний. І ще їх обличчя освітила, коли всілися вони один проти одного.

— Там у вас пошта є? — спитав пасічник.

Петро кивнув.

— А ти можеш марку купити і листа відправити? — присунув рукою Сергійович конверт, підписаний ближче до гостя.

— Добре, — солдат на адресу погляд кинув і засунув його у внутрішній карман куртки.

— Це дружині і доньці, — пояснив хазяїн дому і мимовільно позіхнув. — Ну, а у вас як? Тихо? — спитав з ввічливості.

— Було б не тихо, ви б почули! — відповів хлопець. — Ротація скоро буде. Може уже і не побачимося! А наступного разу, мабуть, в інше місце фронту відправлять.

— Ну, недалеко ж?

— Хто його знає! — Петро знизав плечима. — Лінія фронту — більше чотирьохсот кілометрів! Я от хотів подарунок вам організувати та не встиг.

— Який подарунок? — насторожився Сергійович і знову про гранату зниклу згадав.

— Ладно, скажу. Не вийде вже сюрпризу. Хотів подарувати вам відро з зеленою фарбою. Для паркану! Щоб вам тут веселіше було!

— Ну, це не важливо, — відмахнувся Сергійович. — Я от поки тебе не було, вулицю перейменував! І нові таблички повісив! Не Леніна вона тепер!

— А кого?

— Шевченка.

— Ну, це правильно! — парубок посміхнувся схвально. — Шевченко краще Леніна. Він вірші писав. Я також вірші у дитинстві писав, та вони так собі виходили...

— А про що писав? — поцікавився хазяїн дому.

— Про Машу, дівчину сусідську. Я в неї закоханий був!

— Знаєш що, Петро, — Сергійович на довірливий напівшепіт перейшов. — Давай я тобі покажу щось! Ти такого ніколи не бачив! Хочеш?

Солдат здивувався пропозиції, кивнув з готовністю.

Дістав хазяїн із серванта вже знайому Петрові шкатулку. Поставив її на підлогу. Відкрив.

— Що це? — здивувався Петро.

— Зачекай, зараз ще пару свічок запалю, тоді роздивишся!

Коли у кімнаті світліше стало, нахилився солдат над відкритою шкатулкою, у якій величезного розміру дивні туфлі лежали.

— Бачиш, як переливаються? — Сергійович теж до шкатулки нахилився. — Зі страусиної шкіри. Мені їх губернатор колишній подарував. Він до мене раніше приїздив на вуликах поспати, сили набратися.

— І ви для них спеціально таку велику шкатулку зробили? — Хлопець підняв на хазяїна дому здивований погляд.

— Ну, це не зовсім шкатулка, це туфельниця, — виправив його Сергійович. — Шкатулки — вони зазвичай менші.

— Туфельниця? — повторив Петро. — А хіба є таке слово?

— Попільниця є? Цукорниця є? — питанням на питання відповів пасічник. — Чому ж туфельниці не бути?

— А що, хіба на вуликах спати для здоров’я корисно? — засумнівався солдат уже з іншої причини.

— Ще як! — запевнив його Сергійович. — Я вже не знаю, скільки своїх болячок за допомогою бджілок вилікував! І нерви у мене здорові від того, що влітку часто на вуликах сплю. Бджолине дрижання гарно на нерви діє, омолоджує! Якщо тебе знову сюди до осені пришлють, приходь! Поспиш!

— Прийду! — пообіцяв Петро замислено.

— А скажи, я ось думаю зі своїми бджілками тимчасово звідси виїхати. Ти не знаєш, якою дорогою краще, щоб без проблем? — спитав несподівано хазяїн дому.

— Якою дорогою? — задумався вголос Петро. — Та тією, що менше замінована... Мабуть, через Каруселіно на «денеерівський» блок-пост, потім на «нуль», потім на наш, так і виїдете!

— Так там же ці? — здивувався пораді Сергійович.

— Але ж ви для них свій, «донецький»! У нас через позиції ніяк, а якщо в об’їзд через Світле і Гнутівку, то там також доведеться направо, на Горлівку повертати. Краще через Каруселіно!

Пригадав Сергійович, що і фургон «Укрпошти» через Каруселіно до їх «сірої зони» заїжджав. Значить, діло солдат каже.

Посиділи вони до пів на другу, по чарці настоянки випили. Після цього почав збиратися Петро. Хотів Сергійович його до межі городу провести, але не дав йому гість далі порога вийти. «Не треба, я сам!» — сказав строго, раптом хмикнув і до кишені куртки поліз. Простягнув хазяїну дому блок сірників.

— Я ж не з пустими руками приходив! — сказав і потупцяв до садової хвіртки.

28

Після восьмого березня дні швидше побігли. А до цього тяглися вони, як клей з тюбика тягнеться. Сергійович уже і старі літні чоботи дістав. Побачив, що у правому підошва від носка відійшла. Останні краплі «Моменту» у порожнину, що відклеїлася, видавив, потім на ніс чобота пудову гирю поставив. Рука від гирі заболіла, хоч і скільки він там її проніс? Від кухні до кімнати!

— Старість — не радість! — пробурчав, і тут же невдоволено губи скривив, з власними словами не погоджуючись.

«Сорок дев’ять — це ще не старість! — подумав. — Це для пенсійного фонду я інвалід, а так мені до старості, як до неба!»

І тут же хмикнув, сумніваючись неочікуваному і не дуже-то виправданому приступу оптимізму. «Що це мене з однієї крайнощі в іншу кидає?» — подумав. І списав він свою емоційну «нестійкість» на минуле Восьме березня. Адже весь цей день колишню дружину і доньку згадував. І, мабуть, тому і настрій святковий був, радісний. Він навіть вирішив при зустрічі чи письмово вибачитися. За те, що проти імені доньки виступив.

Рішення таке прийняв він не під тиском совісті, а через радісні спогади. Адже найперше пригадалося йому, де і як на