Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков

Прикусив Сергійович нижню губу, щоб не ляпнути зайвого.

— Я ж його там заряджу, — сказав після паузи. — Ти мені просто напиши свій! І ще! Я через Каруселіно поїду. Мене там твої «братани» пропустять?

— А чого ні? Ти дивися, щоб тебе там на «укропівському» блокпості не завернули! Там же ніби пропуск треба!

— Пропуск? — Сергійович завмер.

— Ну чи пропуск, чи домовлятися треба. Може, за пропискою випустять?! Ти, головне, не бійся їх! Права качай! Якщо хамлять, то у відповідь хами! Але міру знай, і слідкуй за їх руками! Якщо руки до автомата потягнуться, замовкай одразу і вибачайся! Кажи, що ти через обстріли нервовий!

30

У сон до Сергійовича ночі глибокої вогняні птахи залетіли. Зі свистом залетіли і тут же вилетіли. Ціла зграя. Він з правого на лівий бік повернувся. І тут десь в далині, там, куди ці птахи у його сні полетіли, загуркотіло. Тільки стало це гуркотіння затихати ніби, як увірвалися в сон нові птахи, і просвистівши прямо над його закритими очима, полетіли далі. І знову загуркотіло десь не так вже й далеко. Навіть ніби хитнуло Сергійовича на ліжку, як у човні на Північному Донці, коли мимо моторка пропливає.

Відкрив очі Сергійович. Відкрив і зі сну свого у темноту кімнати обережно визирнув. Десь щось гуло, але зрозуміти причину його гудіння він не міг через стан свій межовий — між сном і справжньою ніччю, але ближче, все-таки, до сну.

І тут знову свист, як над головою, важкий, шиплячий. І будинок затремтів. Подивився переляканий Сергійович на стелю, тільки не побачив її. Темно ж, ніч. І тут же гуркіт знову, тільки тепер голосніший, ніж уві сні, і навіть, здається, ближче.

Піднявся він з ліжка. Вдягнувся. Сірники на столі намацав, свічку запалив. Знову згори будинок затремтів. Навіть під ногами підлога хитнулася так, що Сергійович ногу ліву трохи далі відставив для стійкості. Підійшов до вікна, з відкритої кватирки на нього ніч війнула вологою. І одразу ж з кватирки свист новий. Він ніби і згори, з ближнього неба долинав, але через кватирку до будинку влетів. Разом з вітром. І подумав Сергійович, що це вітер будинок з середини хитнув, ніби надути його спробував. Закрив кватирку. І тихше стало в кімнаті.

Вліз Сергійович голими ступнями у черевики, на поріг вийшов. Тут його стихія свисту страшного і гуркоту знерухомила, паралізувала. Знову прямо над головою свист і пішов цей свист убік його городу. А за кілька секунд — нова громовиця.

«Чого це вони? — озирнувся Сергійович назад, у той бік, з якого ці невидимі вогняні птахи летіли. — З Каруселіна, чи що, стріляють? — задумався він і тут же засумнівався. — Як же це вони звідти стріляти можуть, якщо у селі магазин працює? Ні, це мабуть з Мелованної, там ніби жителів не лишилося!»

Рознервувався Сергійович, і раптом зрозумів він, що до саду свого йде. Ніби ноги самі його туди повели, а думки на це уваги не звернули. Зібрався він воєдино, думки з тілом поєднав, але все одно на краю городу зупинився. І остовпів від побаченого: на другому боці, там де Жданівка за гребенем землі ховається, червона заграва від землі до неба, і спалахи нові. І гуркіт після кожного нового спалаху через секунду-другу до вух Сергійовича доходить.

А вітер в обличчя, не сильний, але дивний, теплий. Ніби підігрітий, як із пічки. І запах у вітру від пирога згорілого чи ще від чогось. Що вчасно з печі не вийняли. А над головою знову свист важкий.

«За Вовку, за снайпера, мстяться, чи що», — знайшов раптом Сергійович пояснення. Мотнув головою. Шкода йому стало тиші. Звик він уже до неї, хай у ній і далека канонада чулася. Але, видно, прийшов тиші кінець.

Повернувся він, пригнічений у двір. До сараю-зимівника підійшов. Здалося, що у сараю стіни дерев’яні тремтять. Долоню приклав і дійсно тремтіння відчув. Двері відкрив. Увірвалося йому до вух дзижчання неспокійне. Тисячі бджіл металися темним сараєм. Об стінки билися. Кілька десятків одразу у двері надвір вилетіло. Одна у щоку неголену вдарилася. Зачинив Сергійович двері.

— Ну і перелякалися, — прошепотів і відчув себе безсилим чимось бджолам допомогти. Нічим йому було їх заспокоїти.

Сам же він, як істота розумна і без крил, повернувся до будинку. За стіл сів і узявся чекати, коли вся ця стрільба закінчиться. Довго чекав, години чотири.

За вікном почало світати і стихло все одразу. Тільки птахи ранкові чомусь не заспівали. І у вухах ще відлуння нічного гуркоту дзвеніло. Витягнув Сергійович з-під подушки мобільник. Відправив Петрові «есемеску» з одного слова: «Живий?», за хвилину-другу відповідь прийшла. Те ж слово, тільки без знаку питання.

— Ну і слава богу, — видихнув пасічник, і узявся речі збирати. В дорогу.

31

Зібрати себе у дорогу цього разу виявилося справою нелегкою і нешвидкою. І це при тому, що збиратися Сергійович умів ретельніше будь-кого. Але збори різні бувають. Був би зараз мирний час і збирався б він у якийсь санаторій, то тут хвилин за десять дорожня сумка була б готова, і будь-яка санаторна сестра-господарка поставила б йому п’ятірку і за складання речей, і за вмілий їх підбір. Будь-яка річ, будь-який одяг, узятий у дорогу, має слугувати своєму призначенню. Це беззастережне правило Сергійович засвоїв давно. Мало воно пару разів смішні наслідки. Точніше: слугувало іноді створенню оманливого образу самого Сергійовича серед мало знайомих чи випадково знайомих людей.

Так, наприклад, у санаторіях він під кінець путівки виявляв, що весь час носив ті ж самі теніски чи футболки, а значить, три-чотири сорочки — кожна зі своєю строгого кольору краваткою — «грайливих» краваток Сергійович не визнавав — так і залишалися чистими, не вдягнутими. І тоді він в останні дні носив одну сорочку з її краваткою вранці до обіду, іншу — після обіду. А якось за один день — останній, коли всі прощалися і бажали один одному здоров’я — переносив він їх чотири і всі різного кольору. На що сусідка по столу за вечерею не витримала і сказала, що надто він вміло всі двадцять чотири дні свою сутність приховував! Детальніше вона не пояснила, а тому поїхав він додому спантеличений своєю «сутністю», яку і сам би радий був розгадати. Та не вийшло!

Тепер, коли у майбутньому