Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков
— Ей! — крикнув він раптом у спину Пашці. — А рублі у тебе звідки?
— Братішки допомагають, — озирнувся той ідучи. — Я — їм, а вони — мені! Треба ж якось виживати!
25
Мішок Пашка розв’язував особисто. Точніше, намагався розв’язати чіпкими пальцями. А вузол «мертвим» виявився, разовим. Такий не розв’яжеш! Це Сергійович одразу зрозумів. Зрештою, Пашка теж зрозумів марність своїх зусиль, узяв ножа і відрізав увесь вузол з биркою до чортової матері. Після цього, з виглядом досить задоволеним, висипав на стіл вміст мішка.
Зашурхотіли листи приємно-таємничо, на стільницю падаючи. Конверти різними почерками підписані. А вулиці на конвертах мелькають лише дві: то Леніна, то Шевченка. І не знає ніхто з тих, хто відправляв, що усе тепер у них у селі навпаки, що Леніна тепер Шевченка називається, а Шевченка — Леніна!
Посміхнувся Сергійович і тут же на собі здивований погляд спіймав. Пашка вже мішок пустий згортав.
— Знадобиться у господарстві, — сказав і відніс до кухні, де все його «знадобиться у господарстві» зберігалося, за дверима, яку він ніколи відкритою не залишав.
Повернувшись до столу, хазяїн дому підгріб листи, які на край випали, до центру столу, розвернув верхнього листа адресою догори і знову подивився на гостя, але вже серйозно і спокійно.
— На вулиці поділимо, — сказав, — а потім ти свої рознесеш, а я — свої!
Сергійович кивнув.
Сортував листи Пашка власноруч. І росли тепер поряд з великою горою листів дві маленькі: «Леніна» і «Шевченка». Два листи він окремо поклав: там на адресі провулок Мічуріна значився.
Стояв Сергійович поряд, дивився, як Пашка уважно до кожного конверту прицінюється, ніби намагаючись обличчя адресатів пригадати. Думав, що і самому було б приємно до процесу сортування долучитися.
— О! — завмер раптом Пашка, до гостя свого обернувся. — Ти подивися, що в мене є! — вказав він поглядом на листа у руці. — Ану, танцюй, Сєрий!
— Ти чого? — невдоволено здивувався Сергійович. — Чого це ти? З якого дива?
— Так лист же тобі! — пояснив хазяїн дому.
— Як мені, то і давай його мені!
— Ні, ти що, забув? Хочеш листа отримати — танцюй! — повторив Пашка. — Ти що, Пістончику ніколи не танцював?
Сергійовича ніби водою холодною облили. Він очима заморгав. Виринув із далекого минулого поштар їхній, Пістончик, який вже напідпитку зранку пошту розносив. Не завжди, звичайно, напідпитку, і не завжди розносив, але часто. Регулярно розносив — так правильніше! І справді, як приносив він щось, особливо як напідпитку був, то поки адресат не станцює, до рук не віддавав! Всі перед ним танцювали, навіть бабці, життям майже навпіл зігнуті. Може, і добре то було — зарядка ж людині потрібна, але не кожен добровільно вранці робить!
Пригадав Сергійович і похорони Пістончика років вісім назад. Поїхав він зі своїм приятелем Вітьком на тракторі на рибалку. А на зворотному шляху перевернулися вони на полі — поля тут то вгору, то вниз. Нагорі — гребінь, внизу — нижній злом й іноді то озеро, то річечка. Ось трактор на схилі і перевернувся. Вітьок живий залишився, а Пістончика придавило на смерть. Усі бабці села на похорон прийшли, плакали. Ну а тим, хто молодший, поштар блазнем і п’яницею здавався, вони його смерті і не помітили.
Тим більше, що нова поштарка Іра — вона із Світлого була і до них у село на велосипеді їздила — сподобалася всім одразу і веселістю своєю, і кофтинками із глибокими вирізами, які влітку носила. Затьмарила вона одразу покійного і, мабуть, з того часу, із дня його похорону, вперше Сергійович про нього згадав. Та і то через Пашку.
— Ну ти танцюватимеш чи ні? — хазяїн дому почав сердитися, але сердився він легко, не по-справжньому, а як дорослі на дітей сердяться.
Сергійович вуста скривив. Дурнем себе відчув та так по-дурному і підскочив кілька разів, руки в боки розводячи, ніби під нечутну гармошку станцював.
— Тримай! Тримай! — Пашка залибився, від чого нижня частина його обличчя округлилася. Сергійович, щоб показати свою байдужість до листів, опустив конверт, собі адресований, на край столу і далі узявся за руками Пашки спостерігати.
Стоси розсортованих листів росли приблизно однаково, адже і вулиці у селі схожої довжини були. Ще один лист упав до тих, що у провулок Мічуріна треба було доставити. Колишній великий стос листів дрібнів, два сусідніх піднімалися.
— О! — зупинився Пашка і знову грайливо на гостя подивився. — Доведеться тобі ще раз танцювати!
— Що, знову? — незадоволено буркнув Сергійович.
Зітхнув. Підскочив знову кілька разів. Узяв простягнутий конверт і тут же ще один від Пашки отримав.
— Тримай, це бонус! Також тобі!
Засунув Сергійович усі три своїх листи до кишені куртки.
— Ну що, роботу треба замочити? — запропонував Пашка.
Випили вони по чарці самогону, зажували салом з хлібом, і попрощався Сергійович, пішов, несучи із собою цілий пакет листів, що жителям вулиці Леніна прийшли.
Уже вдома, вугілля до буржуйки підкинувши, Сергійович на свій стіл листи висипав і на кожному конверті адресу виправив. Кругом вулицю Леніна на вулицю Шевченка фіолетовою ручкою замінив. Щоб адресати, коли б до рук свої листи не узяли, зрозуміли, що живуть вони не на тій вулиці, що раніше, а на новій! І щоб усім своїм друзям і рідні, які листи пишуть, нову адресу повідомили! Адже ж так це зазвичай при зміні назви вулиці робиться?
День цей березневий вже до обіду надто довгим Сергійовичу видався. Тому, що був справами важливими наповнений. І мабуть тому, що був він також днем перемир’я. У цьому Сергійович також переконався, кілька разів до тиші дворової дослухаючись. Навіть ворони мовчали, хоча хто їм каркати заборонити може?!
Зрозумів Сергійович також, що не така вже і проста робота у поштаря! Зрозумів, що листи розносити — то у такій роботі найлегше, якщо ноги є і не болять вони. Праве коліно його якраз мовчало, не нило, не турбувало. Ніби навмисно. А от нерви раптом розігралися, коли зрозумів
