Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков

class="p1">Уранці вирушили вони до Пашки. Узяв Сергійович з собою сокиру. Про всяк випадок. Ішов і думав, що більш логічно було б гранату, Петром подаровану з собою узяти. Граната — це і правда зброя, а сокира що? Сокира кулю не зупинить! Але хрін його знає, куди він цю гранату дів? Може, закотилася кудись під сервант чи шафу? Та ж наче він і зазирав по всіх закутках, а так її і не знайшов. Куди ж вона подітися могла?!

Двері до хати Пашки так пеньком підперті і були, тільки тепер пеньок на боці лежав.

— Ей, є там хто? — крикнув з порога Пашка. Пеньок ногою відкотив, двері ледь відкрив і знову крикнув? — Є хто, я питаю? Тиша у відповідь. Тільки над головою ворона пролетіла, каркнувши щось униз.

— Та нема там нікого, — пробурмотів упевнено Сергійович. — Що їм там робити, навіть як що і вкрали?

Пашка двері ширше відкрив. Зазирнув, прислухався, потім зайшов. Сергійович слідом. У кімнаті все у порядку було. Ящики у буфеті зачинені, двері до кухні замкнені, ніяких слідів злодійства чи пограбування.

— Ти перевір ще раз, — попросив Сергійович. — Чи на місці цінні речі?

Пашка до кухні шмигнув, двері за собою прикрив, щоб гість слідом не зайшов. З’явився майже одразу.

— Ні, на місці все, — видихнув розгублено. — Не розумію тоді!

— Щось холодно в тебе! — Сергійович озирнувся, на настінний годинник подивився.

Пашка у буржуйку кімнатну вугілля підкинув. На стіл дві чарки поставив, налив у них самогонки. Сала приніс.

— Давай, для зігріву! — сказав.

— Знаєш, — як випив півчарки, подивився йому в очі винувато Сергійович. — Нічого у тебе не вкрали! Нема кому тут красти! А двері це я тобі випадково зламав!

— Як — ти? — обімлів Пашка.

— Та за тебе злякався! Думаю, куди пропав? Злякався, що з тобою трапилося щось. От прийшов, а тебе немає. А у вікні годинник твій видно й ось-ось зупиниться, гирка тяглова майже до підлоги дійшла! Я і смикнув двері, а вони із замка вискочили! Я гирку під годинник підтягнув і двері пеньком підпер! А так би без часу точного лишився!

Знову наповнив Пашка чарки. Рот відкрився у нього, ніби сказати щось хотів. Сказав за хвилину.

— Дурень ти, Сєрий!.. Да на хрін мені тут точний час? Ти зі своїм точним часом з глузду зійдеш! Хвилини тобі потрібні, а днів не помічаєш! Он навіть не помітив, коли двадцять третє лютого настало! Пам’ятаєш? А у мене головне — календар! — Показав рукою Пашка на стіну праворуч над ліжком. Бачиш? Я за днями стежу, а не за часом!

Задумався Сергійович і дійсно себе дурнем відчув.

— Ти вибач, — промовив. — Я тобі його полагоджу, замок! Не знаю, чого так вийшло!

А сам про календар замислився. Про те, що дійсно нема у нього вдома календаря. Ні перекидного, ні настінного, ні настільного. І таки ж дні важливіші, ніж години!

Випив самогонки — знову півчарки. Підійшов до ліжка Пашкиного. Придивився до календаря. Побачив, що усі дні, окрім одного, останнього, на цьому листку календаря хрест навхрест червоним олівцем перекреслені.

— То сьогодні що, двадцять восьме? Вівторок?

— Перше вже! — відповів Пашка. Підійшов, коліньми на ліжко заліз і руку з червоним олівцем до стіни простягнув. Закреслив останній день лютого, поставив у його квадратику жирну криваву літеру «ха». — Перше березня! Зрозумів?

— Зрозумів, — прошепотів Сергійович. — Вибач ще раз!

— Та хрін з тобою! — в серцях видихнув хазяїн. — У мене запасний замок є, сам заміню! Та я ж тобі головне сказати забув! — Пашка розвернувся, всівся на ліжку своєму, сітка металева скрипнула. — Післязавтра перемир’я буде! На один день. Поштове!

— Як «поштове»? — втупився в нього Сергійович.

— Ну як, так і називається — «поштове перемир’я» — по всіх селах сірої зони будуть пошту розвозити! Видно, до хріна її накопичилося, поки тут пошти не працювали! Тож цілий день буде тихо.

— Так вже майже тиждень тихо навкруги! — проговорив у задумі Сергійович.

— Ти, Сєрий, мабуть, оглух! Що, не чув учора вранці, як Мєлкобродівку мінометами поливали?

— Не чув, — зізнався Сергійович і пальцем вказівним у праве вухо поліз, ніби перевірити хотів: чи не забито воно чимось. — Так до Мєлкобродівки ж кілометрів п’ятнадцять буде! Хіба тут чутно?

— Добре тобі! — махнув рукою Пашка. — Я теж так хотів би: нічого не чути, нічого не бачити і який день тижня надворі не знати!

24

У день «Поштового перемир’я» Сергійович прокинувся особливо рано — будильник напередодні аж на шосту ранку виставив. За вікном ще темно було, коли він, умившись водою з колгоспного бідону, жорстким вафельним рушником, яке раніше білим було, але пожовкло від часу, утерся і, відчуваючи особливість прийдешнього дня, вирішив собі на сніданок два яйця зварити.

Буржуйка тепер вистигала повільніше, навіть після того, як останній жар з вугілля вигорілого йшов. І нагрівалася вона тепер швидше, бо тепло у хаті довше через весну, що надходила, зберігалося.

Кинув він у топку піввідра вугілля довгополуменевого, а вже хвилин за двадцять закипіла вода у каструльці з яйцями, завирувала. Не відходив далеко Сергійович від киплячих яєць, доки не вирішив, що час каструльку з конфорочного кружала знімати. Та і куди далеко відходити? Тільки у двір. Але там, незважаючи на весну, якось хитко і зимно. Мороз лютий за собою у могилу календарну поніс. Та з повітря надворі паморозь ще не вивітрилася. І тепер березневе сонце намагалося її розтопити. Вологість холодна, повітряна, починалася прямо за порогом. Але до хати її тепло «буржуйчине» не впускало. І вугілля на боротьбу хатнього тепла з вуличною вологістю вже небагато йшло.

Поснідавши, вийшов Сергійович у вологий і сірий ранок і навпростець до хвіртки вуличної рушив. Пашка його чекав, хоч і не домовлялися вони, що Сергійович до нього так рано заявиться.

— Кави хочеш? — запитав Пашка Сергійовича замість «здоров».

Гість кивнув. До одинадцятої вони за столом сиділи. Сиділи і то мовчали, то ні про що, тобто про минуле, говорили, перериваючись раптом на думки про життя нинішнє, особливе.

Біля одинадцятої ранку Пашці на мобільний «есемеска» прийшла. Сергійович аж здригнувся — раніше він і не чув, який телефонний звук Пашці про «есемеску» повідомляє. А