Блокбастер - Зоран Жміріч
– Чорт, ну й де воно?
Боєць на ліжку опустив зброю, намагаючись зрозуміти хто цей молодий цивільний тип і що його сюди привело. Пізніше хлопці казали, що вперше й востаннє бачили, як Цероваць перехрестився. Швидкий і далі з руками в кишенях зазирав у всі кутки, самовпевнено походжаючи туди-сюди, аж поки зупинився навпроти озброєного порушника, зазирнув під його ліжко й вигукнув:
– А топтав би рак рака! Осьде!
Зчудований солдат аж відклав автомат, спостерігаючи за Швидким. Той діловито попрямував до виходу, солдатові ж довелося встати з ліжка й зазирнути під нього, аби побачити, що ж там таке. Нічого не знайшовши, боєць гукнув до Швидкого:
– Гей, малий! Що шукаєш?
Швидкий показав рукою, щоб той почекав, і покликав Церо з групою у кімнату:
– Хлопці, я знайшов. Он там.
Цероваць неохоче зайшов у кімнату, заприсягнувшись добряче надерти дупу Швидкому, коли все закінчиться. За Церо, на подив усіх присутніх, зайшла й уся група. Швидкий нахилився, показуючи під ліжко:
– Ось тут!
Церо з хлопцями поприсідали, самі не знаючи, що робити далі. Вони почувалися, як актори на сцені, які перед вщерть заповненим залом позабували свої репліки. Тільки Швидкий самовпевнено патякав далі:
– Я ж казав, що має бути десь тут!
Перед очима здивованої публіки винуватець переполоху теж нахилився поруч з поліцейськими й пошепки спитав:
– А що ви шукаєте?
Поліцейські накинулися на нього, схопили за руки й ноги, намагаючись надіти наручники. Хлопець вигинався під їхніми міцними тілами, притиснутий до підлоги. Коли його нарешті вгамували, розпашілий шаленець крикнув Швидкому:
– Що ти шукав під ліжком?
Швидкий розреготався:
– Це просто спосіб змусити тебе дати людям спокій.
Коли після повернення у бригаду Церо спитав, як йому спало на думку без дозволу командира зайти в казарму і так безглуздо ризикувати, Швидкий з посмішкою відповів, що в нього найкраще все виходить саме під тиском обставин.
* * *Черкез повернувся у спальне приміщення, хрускаючи суглобами пальців. Сів біля нас і зітхнув:
– Немає Ентоні, немає трави.
Церо по-батьківському глянув на нас:
– Хлопці, тільки не думайте, що ви в чомусь винні.
З того, що ви мені розповіли, я бачу, що все було сплановане й зроблене бездоганно.
– Бездоганно?! – вигукнув Черкез крізь сльози.
– Ви зробили абсолютно все, що можна було зробити. Я справді не бачу, як та ракета могла прослизнути крізь гілки дерев, але зараз це й не важливо. Може, це доля. Швидкий втік від смерті, коли загинули британські журналісти біля того самого пам’ятника. І вона його наче й досі чекала.
Зайшов Ентоні. На нас він ледь глянув. Черкез підскочив:
– А де ти був увесь цей час? Як під землю провалився!
Ентоні скривився. Черкез підійшов до нього впритул і щось тихо сказав. Ентоні вийняв з кишені пакунок і вклав Черкезові в руку. Обоє підсіли до нас, Черкез витрусив тютюн із сигарети й узявся забивати косяк.
– Принаймні, він не мучився, – намагався якось розрадити Церо. – Помер миттєво. На фронті годі бажати кращої смерті. А той бідолаха, як його там… Марко? Кілька годин пролежав поранений під прицілом снайпера і, коли нарешті ви йому дали надію – загинув.
– Його звали Марко Ковачевич, – сказав я. – Так нам сказав один з тамтешніх хлопців.
– Марко Ковачевич? Боже, яка іронія! – здивовано вимовив Цероваць.
Його слова нас заінтригували.
– У чому іронія? – спитав Борна.
Цероваць ще раз перепитав:
– Кажеш, Марко Ковачевич? Так його й звали?
– Так мені казав один з них.
– Ну от, – спохмурнів Церо. – Солдат Марко Ковачевич загинув перед дитячим садочком імені Марко Ковачевича.
Ми мовчки передавали сигарету по колу. Ентоні відмовився від трави, зате по-хазяйському підливав собі ракії. Коли косяк знову дійшов до Черкеза, той кілька разів швидко втягнув дим. На мить застиг, дивлячись кудись удалечінь, і знову коротко затягнувся. Я простягнув руку по сигарету, але Черкез знову завмер. Нарешті він випустив дим, примружив око й подивився на Церовця.
– Церо, що ти тільки-но казав про долю?
– Що він не міг її оминути. Це очевидно.
– Так, не міг… Кажеш, Швидкий уникнув смерті, коли британці загинули?
– Так. Покійний Шиме був тоді з ним разом.
– І я був, – додав я.
– Та… Ні, зараз це неважливо, – Черкез щось обмірковував. – Ти сказав, що він уникнув смерті біля пам’ятника, і я подумав…
Черкез видер пляшку з рук Ентоні й відпив.
– Ентоні!
Американець стрепенувся.
– Чому ти питав нас, хто такий Марко Ковачевич?
Ентоні розгубився. Він почав складати слова в речення, намагаючись не показати, що заскочений.
– Ну, я почув там ім’я, тому й питав, ось і все.
– Та облиш! – Черкез посунувся до Ентоні. – Тебе не було з нами весь час, поки Борна розробляв план порятунку. Ти сказав, що маєш справи. Які справи, Ентоні?
Ентоні засовався.
– Стривай-стривай, ти до чого ведеш? Що я зрадник? Ти здурів? Я доброволець, я тут з першого дня…
– Не викручуйся! Ти чув, що сказав Церо? Як називається той дитсадок?
Черкез піднявся з-за столу. Обличчя його вкрилося рум’янцем. Ніхто не міг зрозуміти, до чого він веде. Ми боялися, що з ним щось сталося. Я подивився на Борну й Церовця – схоже, вони були готові стрибнути на Черкеза, якщо буде потреба. Ентоні вкрився рясним потом. Він розмотав шарф і витер ним лоба.
– Так само, як той убитий. Right? Ну, і яке це має значення?
– То, може, в парку після війни зведуть пам’ятник Маркові Ковачевичу, якого ми не змогли врятувати?
– Може, – затнувся Ентоні.
– Чи ні?
Черкез прикурив сигарету.
– Люди будуть плутати, кому це пам’ятник. Маркові Ковачевичу з Другої світової чи тому, якого ми не врятували. Ім’я ж те саме – легко переплутати. Ти ж переплутав, Ентоні?
Ентоні схопився. Черкез почав кричати:
