Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 - Харукі Муракамі

— Який брудний цей світ! — сказав я.

— І не кажи, — погодився він.

— Два голоси за «брудний». Пропозицію схвалено.

Ґотанда кивнув. І всміхнувся.

— Саме так. Два голоси за «брудний». А до вбитої дівчини всім байдуже. Всі рятують лише свою шкуру. Включно зі мною.

Я приніс із кухні льоду, крекерів та сиру.

— У мене до тебе одне прохання, — сказав я. — Щоб ти подзвонив до того клубу й дещо запитав.

Ґотанда смикнув себе за кінчик вуха.

— А про що ти хочеш дізнатись? Якщо про це вбивство — нічого не вийде. Нічогісінько не скажуть.

— Та ні, вбивства це не стосується. Я хочу дізнатися про одну дівчину за викликом у Гонолулу. Я чув, що через цей клуб можна замовити собі дівчину навіть за кордоном.

— Від кого чув?

— Від одного випадкового чоловіка. Просто я уявив собі, що клуб, про який казав той чоловік, і твій клуб — це одна й та сама організація. Бо туди не потрапляють люди без високого становища, грошей і довіри. А таким, як я, кажуть, дорога туди заказана.

Ґотанда всміхнувся.

— Я також чув про систему, що дозволяє купити дівчину за кордоном по телефону. Але сам такого не пробував робити. Можливо, це той самий клуб… А що ти хочеш дізнатися про дівчину з Гонолулу?

— Чи працює в них дівчина з Південно-Східної Азії на ім’я Джун.

Ґотанда трохи подумав, але більше нічого не спитав. Тільки вийняв блокнот і записав ім’я.

— Джун… А прізвище?

— Перестань. Це ж звичайна дівчина за викликом, — сказав я. — Просто Джун. Як «червень» по-англійському.

— Зрозуміло. Спробую завтра подзвонити, — пообіцяв він.

— Буду дуже вдячний, — сказав я.

— Не треба. Це така дрібниця порівняно з тим, що ти зробив для мене. Не бери собі цього до голови, — сказав він і двома пальцями — великим і вказівним — звузив очі. — До речі, ти на Гаваї сам їздив?

— На Гаваї ніхто сам не їздить. Ясна річ, із дівчиною. Страшенно вродливою. Якій лише тринадцять.

— І ти спав із тринадцятирічною?

— Та де там! У неї ще грудей не видно…

— Ну, тоді що ж ти з нею робив на Гаваях?

— Навчав світських манер, пояснював механізм статевого потягу, лаяв Боя Джорджа, дивився «Інопланетянина». Загалом, усяке робив…

Якийсь час Ґотанда не спускав з мене погляду. Потім засміявся, ледь-ледь розтуливши губи.

— А ти — дивак, — сказав він. — Усе, що ти робиш, завжди якесь справді дивне. Чому?

— І справді — чому? — перепитав я. — Це не означає, що я щось навмисне роблю. Самі обставини відносять мене в такому напрямі. Як у випадку з Мей. Ніхто ні в чому не винен. А так сталося…

— Гм-м-м!.. — промимрив він. — Ну і що, порозважався на Гаваях?

— Ще й як!

— Добряче засмаг.

— Авжеж.

Ґотанда ковтнув віскі та захрустів крекером.

— А я, поки тебе не було, кілька разів зустрічався з колишньою дружиною, — сказав він. — Прекрасні були зустрічі. Може, це дивно звучить, але спати з колишньою дружиною приємно.

— Я тебе розумію, — кивнув я.

— А що, якби й ти спробував побачитись із твоєю колишньою дружиною?

— Не вдасться. Вона скоро з іншим побереться. Хіба я тобі про це не казав?

Він похитав головою.

— Я не чув. Шкода, звичайно.

— Та ні! Краще вже так. Я ні за чим не шкодую, — сказав я. І подумав, що так і справді краще. — До речі, і як же ви збираєтеся жити далі?

Він знову похитав головою.

— Безнадія… Повна безнадія. Іншого слова не знаходжу. Як не крути — справжній глухий кут. А ти знаєш, тепер ми кохаємося краще, ніж колись. Потай зустрічаємось, їдемо в який-небудь мотель, де ніхто нас на обличчя не знає… І там обоє разом відпочиваємо. А в постелі вона незрівнянна — я ж тобі, здається, про це вже казав. І без слів відчуваємо одне одного. Повне взаєморозуміння. Глибше, ніж тоді, коли були одружені. Якщо казати правду — я люблю її. Але ж усе це, звичайно, не може тривати вічно. Таємні зустрічі в мотелях страшенно виснажують. Із дня на день наші стосунки можуть потрапити на очі репортерам. І тоді — скандалу не минути. Нам усі кісточки перемиють. А може, й кісточок не залишать. Ми з нею йдемо по хисткому місточку. Страшенно втомлюємося. Ти навіть не уявляєш собі, як хочеться вийти з підпілля на білий світ і жити з нею, як усі нормальні люди! Ось про що я мрію. Разом сидіти за одним столом, разом ходити на прогулянку. Навіть народити дитину… Та про це не може бути й мови. Я ніколи не зможу помиритися з її ріднею. Вони мені в житті стільки напаскудили, та й я сказав їм усе, що про них думаю. Вороття нема. Якби вона порвала з ними, розмова з нею була набагато простішою. Та саме на це вона не здатна. Жахлива сімейка! Вона її використовує як тільки може. Колишня дружина й сама це розуміє. А порвати з ними не може. Вона з ними — як сіамські близнята. Їм ніколи не розійтись. І виходу нема.

Похитуючи склянкою, Ґотанда крутив шматочками льоду на дні.

— Чортзна-що! — всміхаючись, сказав він. — Можу придбати все, що заманеться. Лише не те, чого насправді хочу.

— Мабуть, що так, — погодився я. — Навіть не знаю, що тобі порадити, бо в моєму житті траплялося мало речей, які я міг придбати.

— Е ні, не кажи, — заперечив Ґотанда. — Невже тобі зроду нічого не хотілося? Скажімо, «Мазераті» або помешкання на Адзабу[48]?

— Не думаю, щоб так дуже хотілося, — відповів я. — Бо поки що не відчуваю в цьому потреби. Живу в повному задоволенні від старої «Субару» і тісної квартирки. Може, сказати «в повному задоволенні» — невелике перебільшення. Та вони мені якнайкраще підходять. Я в них повністю розслаблююся. Ніяких нарікань із мого боку. Однак якщо в майбутньому виникне така потреба, то, може, й захочу.

— Та ні! Потреби — це щось зовсім інше. Вони не народжуються самі собою. Їх створюють нам штучно. Скажімо, мені байдуже, де жити. В районі Ітабасі, Камеїдо, Накано — однаково. Аби тільки дах був над головою й затишок удома. Та от моя контора так не вважає. Мовляв, якщо ти — кінозірка, то живи в Мінато. І самовільно підібрала мені житло в Адзабу. Йолопи! Ну, що там є, в тому Мінато? Дорогі нікудишні ресторани,