Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 - Харукі Муракамі
Він долив віскі у склянку з розталим льодом, випив ковток. І сидів із хвилину, насупившись.
— От у якому світі я живу. Забезпечив себе помешканням у центрі Токіо, європейським автомобілем та «Ролексом» — і тебе вже відносять до високого класу. Йолопи! Який у цьому сенс? Словом, ось що хочу сказати. Наші потреби — це те, що нам нав’язують, а не те, що само собою народжується за нашим бажанням. Нам їх фабрикують. Те, чого люди не потребують, видається за ілюзію потреби. І робиться це вельми просто. Безперервно закидають людей відповідною інформацією. Мовляв, якщо житло — то в центрі Токіо, якщо автомобіль — то «БМВ», якщо годинник — то «Ролекс» і т. ін. Повторюй одне й те саме день за днем — і люди повірять: якщо житло — то в центрі Токіо, якщо автомобіль — то «БМВ», якщо годинник — «Ролекс»… Дехто вважає, що вивищиться серед загалу, якщо заволодіє такими речами. Відрізнятиметься від усіх!.. Та не може збагнути, що внаслідок цього стає, зрештою, таким, як усі. Йому бракує уяви. Насправді все це — лише штучно вигадана інформація. Просто ілюзія. Ти навіть не уявляєш, як воно мені обридло! Саме життя обридло! Хотілося б жити нормально, чесно. Та не вдається. Контора мене з рук не випускає. Чепурить мене, мов ляльку, як їй заманеться. Я стільки в неї заборгував, що й слова не смію писнути. Бо якби захотів писнути — ніхто мене не почув би. Мовляв, живеш у шикарних апартаментах, роз’їжджаєш на «Мазераті», носиш годинник «Патек-філіп» і спиш із висококласними повіями. Чого тобі ще треба? Дехто, напевне, заздрить такому життю. Та, знаєш, не цього я прагну. А того, чого справді хочу, мені не досягти, поки живу таким життям…
— Наприклад, чого? Любові? — спитав я.
— Так, наприклад, любові. І душевного спокою. Міцної, здорової сім’ї. Простого, нехитрого життя… — відповів Ґотанда. І склав долоні перед собою. — Я міг нажити чимало такого добра, якби захотів. Я зовсім не хвалюся.
— Знаю. Ти не з тих, що хваляться. Це правда, — сказав я.
— Я міг дозволити собі все, що заманеться. Мав безліч можливостей. Нагоду й здібності. А врешті-решт став звичайною лялькою. Можу переспати з будь-якою дівчиною, що вештається вночі по місту. Це правда, я не перебільшую. А от жити з тією, з ким хотів би, не можу.
Видно, Ґотанда добряче набрався. На обличчі зовсім не змінився, тільки став балакучішим, ніж звичайно. А втім, я розумів, чому йому хочеться напитись. Тим часом перейшло за північ, і я спитав, чи він готовий іще залишитись у мене.
— Авжеж, завтра до самого обіду мені на роботу не треба. Можу в тебе трохи побути. А я тобі не заважатиму?
— Ти про мене не турбуйся. Мені все ще нічого робити, — сказав я.
— Вибач, що набився до тебе в компанію, але, крім тебе, я не маю з ким і поговорити. Це правда. Нікому не можу цього сказати. Якби сказав, що волів би їздити на «Субару», а не на «Мазераті», — гадаю, всі мене вважали б несповна розуму. І тоді відправили б мене до психіатра. Тепер модно ходити до нього. Йолопи! Психіатр артиста — це все одно що асенізатор… — Він на мить заплющив очі. — Та я, здається, прийшов сюди, щоб знову скаржитися.
— Ти вже разів двадцять повторив слово «йолопи», — сказав я.
— Невже?
— Якщо не наговорився — говори.
— Та ні, вже досить. Дякую. Вибач, що тільки те й роблю, що бідкаюся перед тобою. Всі, всі, всі, хто мене оточує, — не люди, а якесь висохле лайно. Від них аж нудить. Просто блювотина до горла підступає…
— Ну, й блюй.
— Навколо аж кишать нікчемні людці, — сказав він, наче випльовуючи слова. — Зграя кровопивць, що живуть, висмоктуючи із жителів міст їхні прагнення. Звісно, не всі вони такі огидні. Трапляються й порядні, чесні люди. Але огидних набагато більше. Спритників із добре підвішеними язиками. Негідників, які використовують своє службове становище, щоб прибрати до своїх рук якомога більше добра та жінок. Уся ця потолоч висмоктує з людей їхні мрії і від того розпухає. Розпухає і тим хизується. Ось у якому світі я живу. Мабуть, ти не уявляєш собі, скільки такої нечисті навколо. Іноді мені навіть доводиться з ними випивати. І тоді я змушений нагадувати собі: «Тільки ненароком не задуши нікого! Вони не варті того, щоб на них витрачати енергію!».
— А що, якби торохнути їх по голові металевою битою? Душити довелося б довго.
— Правильно, — погодився Ґотанда. — Одначе, по змозі, я все-таки душив би. Миттєвої смерті вони не заслужили.
— Правильно, — кивнув я. — Наші висновки збігаються.
— Справді… — вів далі він, але замовк. Потім зітхнув і знову склав долоні перед своїм обличчям. — Стало набагато легше…
— От і добре! — сказав я. — Як у міфі про царя та ослячі вуха. Викопав ямку, прокричав у неї — і відразу полегшало[50].
— І не кажи, — погодився я.
— А чи не скуштуєш отядзуке?[51]
— З охотою.
Я скип’ятив води й приготував простеньке отядзуке з морськими водоростями, маринованими сливами та хроном васабі. І ми вдвох мовчки взялися їсти кожен свою порцію.
— По-моєму, ти схожий на людину, яка тішиться життям, правда? — сказав Ґотанда.
Обпершись об стіну, я слухав, як надворі шумить дощ.
— Де в чому це так. Можливо, по-своєму й тішуся. Та це зовсім не означає, що я почуваюся щасливим. Як і тобі, мені дечого бракує. А тому жити нормальним життям мені не вдається. Просто переставляю ноги, крок за кроком, як у танці. Тіло пам’ятає, як ставити ноги, а тому я й далі танцюю. Деякі люди навіть у захваті від моїх па. Та от із суспільного погляду я — цілковитий нуль. У тридцятичотирирічному віці — ні дружини, ні надійної постійної роботи. У житловий кооператив не вступив і довгострокової банківської позики не сплачую. Останнім часом навіть
