Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 - Харукі Муракамі

— У мене таке враження, що після зустрічі з вами дочка душевно заспокоїлася. Стала менше, ніж перед тим, дратуватися. Видно, ваші характери сходяться. Навіть не знаю, чому… Напевне, є у вас щось спільне. А як ви думаєте?

— Не знаю, — відповів я.

— А що робити зі школою? — спитала вона мене.

— Як сама не хоче, то краще не посилати, хіба ні? — відповів я. — Дитина з непростим характером, уразлива, з примусу, гадаю, нічого не робитиме. Краще найняти репетитора, який дав би їй мінімум найпотрібніших знань. Як не крути, а зубріння перед іспитами, нікчемні гуртки за вподобаннями, беззмістовні змагання, пригнічення особи колективом, лицемірні правила поведінки — все це їй не підходить. Школа — не те місце, куди треба ходити проти власної волі. Деякі люди можуть успішно вчитися й самі. Набагато краще було б розвинути лише їй властиві здібності, правда? А я впевнений, що в неї їх чимало. І тоді може статися, що вона сама захоче відвідувати школу. В усякому разі, треба дати їй самій за себе вирішити, чи не так?

— Та, мабуть, — кивнула Аме, на мить замислившись. — Напевне, ви праві. Мені самій не властива колективістська психологія, та й школу я прогулювала, а тому добре розумію, про що йдеться.

— Ну, а якщо розумієте, то що вас мучить? Яка проблема?

Вона захитала головою — так, що аж хребці на шиї хруснули.

— Та ніяких проблем! Просто щодо Юкі я не мала твердої впевненості як мати. І ніяк не могла позбутися такого відчуття. Не розуміла, що це вона каже? Мовляв, до школи можна й не ходити. Коли ти в собі не впевнена, стаєш слабкішою, правда? Бо зазвичай вважається, що кинути школу — означає зашкодити суспільству…

«Зашкодити суспільству?» — подумав я.

— Звичайно, я не знаю, чи цей висновок правильний. Бо невідомо, як у кого складеться майбутнє. Може, нічого доброго й не вийде. Та мені здається, якщо ви — як мати або як друг — зможете їй у житті показати, що тісно з нею пов’язані, що до певної міри її поважаєте, то вона, дитина з чудовою інтуїцією, впорається успішно з усім сама.

Якийсь час вона йшла мовчки, запхавши руки в кишені.

— Я бачу, ви дуже добре розумієте її настрій, правда? Як це вам удається?

«Бо намагаюся зрозуміти», — хотів я сказати, але, звісно, промовчав.

Потім Аме зізналася, що хотіла б чимось віддячити мені за те, що приглядав за дочкою.

— Можете не турбуватися, бо мені вже щедро віддячив пан Хіраку Макімура, — сказав я. — І досі не збагну, за що стільки…

— Та я сама хочу! Бо забуду, якщо зараз цього не зроблю.

— От і забудьте! Я вам дозволяю, — розсміявшись, сказав я.

Вона присіла на лавочку біля доріжки, добула з кишені сорочки сигарети й закурила. Зелена пачка «Сейламу» розм’якла від поту. Як і раніше, пташки виспівували свої незмінні мелодії.

Аме довго сиділа мовчки й курила. Затягувалася насправді разів два-три, впродовж решти часу сигарета, затиснута між пальцями, перетворювалася на попіл, який сипався на траву. «Ось який вигляд має мертвий час», — спало мені на думку. В її руці час умирав, обертаючись на білястий попіл. Я слухав пташиний спів і дивився, як доріжками внизу роз’їжджають візочки садівників. Відколи ми прибули до Макахи, погода неквапом стала поліпшуватись. І тільки одного разу здалека долинув глухий гуркіт грому, і все стихло. Густі сірі хмари, наче розчавлені якоюсь нездоланною силою, розлетілися на клапті — і звичне сонячне світло й тепло знов залили землю. Аме, в бавовняній сорочці з короткими рукавами (для роботи найчастіше вона одягала саме її, розпихаючи по нагрудних кишенях авторучки, фломастери, запальничку та сигарети), сиділа на гарячому осонні без темних окулярів. Ні сліпуче проміння, ні спека, її, здавалось, особливо не турбували. Хоч, як видно, їй було жарко: по шиї стікали краплі поту, а подекуди на сорочці проступали темні плями. Та вона нічого не помічала. Чи то через душевну зосередженість, чи то через душевну розкиданість — не мені судити. В усякому разі, так минуло хвилин десять. Десять хвилин перебування в нереальності після миттєвого переміщення в часі-просторі. Складалося враження, що вона ставиться байдуже до такого явища, як плин часу. Ніби час не був складовим елементом її життя. А якщо й був, то посідав у ньому найнижче місце. На відміну від мого випадку. Мене очікував замовлений квиток.

— Мені пора їхати, — сказав я, поглянувши на годинник. — В аеропорту треба здати автомобіль і розплатитися за його оренду, а тому хотілося б прибути туди завчасу.

Вона ще раз спробувала зосередити свій неуважний погляд на мені. Такий вираз обличчя я іноді помічав у Юкі. Вираз, який промовляв: «Доведеться змиритись із реальністю». «Між ними багато чого спільного чи то в характері, чи то у схильностях», — знову подумав я.

— Ой, дійсно! Ви квапитеся, правда? Я забула, — сказала вона й похитала головою — раз ліворуч, раз праворуч. — Вибачте, трохи замислилася…

Ми підвелися з лавочки і тим самим маршрутом пішли назад до котеджу.

Проводжали мене всі троє. Я порадив Юкі не об’їдатися покидьками з усяких «макдональдсів». Вона тільки стулила губи. «А втім, усе буде гаразд, адже поряд є Дік Норт», — подумав я.

У дзеркалі заднього виду три постаті здалися мені дуже дивними. Дік Норт розмахував високо піднесеною рукою. Аме, схрестивши руки, дивилася вперед невидющими очима. Юкі, відвернувшись убік, носком сандалії підбивала камінь. Усі вони справді скидалися на різношерсту команду випадкових людей, покинутих на краю недосконалого космосу. Навіть не вірилося, що хвилину тому і я належав до її складу. На повороті я крутнув кермо вліво, і їхні зображення в дзеркалі зникли. Уперше за довгий час я залишився сам.

* * *

Опинившись на самоті, я почувавсь якнайкраще. Звичайно, це не означає, що товариство Юкі мене обтяжувало. Просто взагалі самотність — річ непогана. Ні з ким не треба радитися, перш ніж щось робити. Ні перед ким не треба виправдовуватися за помилки. Утнеш якусь дурницю — сам над собою пожартуєш, сам і посмієшся. І ніхто тобі не скаже: «Які в тебе дурні жарти!». А зробиться нудно — вирячишся, скажімо, на попільницю, та й усе. І ніхто тебе не спитає: «Чого ти вирячився на попільницю?». Погано це чи добре — до самотнього життя я