Читець - Бернхард Шлінк
Та при цьому я не міг приховати втіхи, якій завдячував зануренню в минувшину, значення якої для сучасності було невеликим. Уперше я відчув таку втіху, коли досліджував законотворчість і законопроекти доби Просвітництва. Законопроекти тоді писали, вірячи, що у світі закладено основи доброго порядку і тому у світі можна запровадити добрий порядок. Я був щасливий, дивлячись, як із тієї віри постають окремі статті, немов урочисті охоронці доброго порядку, й поєднуються в закони, що гарні, і тому їхня краса має правити за доказ їхньої істини. Я довго вважав, що Просвітництво було добою прогресу в історії права, незважаючи на страхітливі відступи та регресії на шляху розвитку більшої краси та істини, раціональності й гуманізму. Тепер я вже розумію, що та віра була химерою, й дотримуюсь інших уявлень про ходу історії права. Розвиваючись, право прямує до певної мети, але мета, якої воно досягає після численних струсів, блукань і засліплень, — це той вихідний пункт, звідки воно вийшло і звідки, тільки-но прибувши туди, воно знову має вирушати.
Тієї пори я знову перечитав «Одіссею», яку вперше прочитав ще в школі і зберігав у пам’яті як розповідь про повернення додому. Але то аж ніяк не розповідь про повернення додому. Як греки, знаючи, що не можна двічі ступити в ту саму річку, могли вірити в повернення додому? Одіссей повертається не на те, щоб лишитись, а щоб вирушити знову. «Одіссея» — це розповідь про рух, водночас і спрямований до мети, й позбавлений, мети, і успішний, і марний. А хіба історія права — не те саме?
5
З «Одіссеї» я й почав. Я став читати її, відколи ми з Гертрудою розлучились. Багато ночей поспіль я майже не міг заснути; я лежав з розплющеними очима, і, коли запалював світло й брав до рук книжку, очі мені закривались, а коли відкладав книжку й гасив світло, знову не міг заснути. Отож я став читати вголос. Коли я так читав, очі вже не закривались. А оскільки в плутаних, пронизаних спогадами і мріями, напівсонних, тяжких і безкінечно повторюваних роздумах про мій шлюб, доньку й моє життя знову переважала Ганна, я став читати для Ганни. Я читав для Ганни, записуючи текст на касети.
Поки я послав їй касети, минуло кілька місяців. Спершу я не хотів посилати їй частину й чекав, аж поки запишу всю «Одіссею». Потім засумнівався, чи буде «Одіссея» досить цікавою для Ганни, і записав те, що читав після «Одіссеї», — оповідання Шніцлера й Чехова. Згодом я тягнув час, ніяк не наважуючись подзвонити в суд, який оголосив Ганні вирок, і з’ясувати, де вона відбуває покарання. Нарешті я зібрав усе докупи: адресу Ганни, що сиділа у в’язниці поблизу міста, де відбувався процес і де її засудили, касетний магнітофон і касети, пронумеровані, починаючи з Чехова й доходячи до Шніцлера і Гомера. Врешті-решт я відправив посилку з магнітофоном і касетами.
Недавно я знайшов зошит, де я нотував, що записав для Ганни протягом тих років. Перші дванадцять назв подано разом; попервах я просто допався до читання, а потім помітив, що без нотаток не пам’ятатиму, які твори я вже прочитав їй. Біля дальших назв інколи стоять дати, інколи ні, але я й без дат знаю, що першу посилку послав Ганні на восьмому, а останню — на вісімнадцятому році її ув’язнення. На вісімнадцятому році задовольнили її прохання про помилування.
Здебільшого я читав Ганні те, що я й сам хотів тоді почитати. Читаючи вголос «Одіссею», мені спершу було нелегко сприймати текст не менш зосереджено, ніж при читанні про себе. Потім я навчився. Одним з мінусів читання вголос було те, що воно забирало більше часу. Зате прочитане набагато краще зберігалось у пам’яті. Я й досі дуже виразно пам’ятаю чимало окремих місць.
Але читав я й те, що вже знав і любив. Отож Ганна почула багато Келера й Фонтане, Гайне й Марике. Я довго не наважувався читати вірші, а згодом вони давали мені велику втіху, й цілу низку вибраних поезій я вивчив напам’ять. Я й тепер можу розповісти їх.
Загалом назви в зошиті засвідчували правічну обивательську віру в освіту. Не пригадую, щоб я коли-небудь запитував себе, чи варто вийти за межі Кафки, Фриша, Йонсона, Ленца й Бахман і читати ще й експериментальну літературу, — літературу, де я не впізнавав історію і де жодна постать мені не подобалась. Я зрозумів, що експериментальна література експериментує з читачем, а цього не потребує ні Ганна, ні я.
Коли я сам став писати, я читав їй і свої твори. Я чекав, поки надиктую свій рукопис, потім опрацюю машинопис, і мені здавалося, ніби твір готовий. А читаючи вголос, помічав, чи правдиві зображені почуття. Якщо ні, міг ще раз усе переробити і зробити новий запис на тій самій плівці. Але робив я це неохоче. Я прагнув закінчити все читанням уголос. Ганна стала мені суддею, й задля неї я знову зосереджував усю свою силу, всі свої творчі спроможності, всю свою критичну фантазію. Потім я вже міг надсилати рукопис до видавництва.
На касетах я не згадував ні про що особисте, ні про що не запитував Ганну, нічого не повідомляв про себе. Я зачитував назву, прізвище автора й текст. Коли текст закінчувався, чекав якусь мить, із виляском згортав книжку й натискав клавішу «стоп».
6
На четвертому році наших водночас і словесно багатих, і словесно вбогих контактів я одержав привітання: «Хлопче, останнє оповідання було дуже гарне. Дякую. Ганна».
Папір був пролікований, мабуть, видертий із зошита й рівненько обрізаний аркуш. Привітання стояло в самій горі й займало три рядки. Було написане синьою кульковою ручкою, що дуже мастилася. Ганна надто тиснула стрижнем на папір, напис відбився й на зворотному боці. Адресу написала теж із великим притиском: її відбиток можна було прочитати і на нижній, і на верхній половині складеного вдвоє аркуша.
Глянувши на цей лист, спершу можна було подумати, ніби то пише дитина. Та якщо дитяче письмо — невправне й безпорадне,
