Читець - Бернхард Шлінк
Я прочитав привітання і сповнився радощів та захвату. «Вона пише, вона пише!» За минулі роки я прочитав усе, що міг знати про неписьменність. Я знав про безпорадність у повсякденному житті, коли важко знайти дорогу чи адресу, вибрати страву в ресторані, про страх, із яким неписьменний дотримується наперед визначених шаблонів і перевірених рутинних процедур, про зусилля, яких потребує приховування нездатності читати й писати і які, зрештою, відвертають від справжнього життя. Неписьменність — це неповноліття. Якщо Ганна набралася духу навчитися читати й писати, вона ступила крок від неповноліття до повноліття — просвітницький крок.
Потім я придивився до Ганниного листа й побачив, скільки зусиль і наполегливості вимагало від неї письмо. Я пишався нею. Водночас я засмутився, засмутився запізнілим і змарнованим життям, засмутився запізнілістю й марністю життя взагалі. Я думав: коли людина проґавила слушну мить, коли надто довго не може чогось досягти, коли їй задовго відмовляють у чомусь, потім усе з’являється запізно, навіть якщо вона нарешті виборює все своїми зусиллями і з радістю сприймає здобутки. Чи, може, «запізно» немає, а стільки «пізно», і «пізно» завжди краще, ніж «ніколи»? Не знаю.
Після першого привітання раз по раз надходили інші. Завжди кілька рядків, подяка, побажання ще почути того самого автора або вже не чути його, якась заувага про автора, вірш, оповідання чи героя роману, якесь спостереження з в’язниці. «На подвір’ї вже зацвіли форзиції», або «Мені подобається, що цього літа було багато гроз», або «З вікна я бачу, як птахи збираються у вирій», і дуже часто тільки завдяки Ганниним повідомленням я звертав увагу на форзиції, літні грози чи пташині зграї. Її зауваги про літературу інколи були навдивовижу точні: «Шніцлер гавкає, Стефан Цвайґ — дохлий пес», або «Келерові потрібна жінка», або «Вірші Ґете — немов маленькі картини в гарних рамах», або «Ленц, безперечно, пише на друкарській машинці». Нічого не знаючи про авторів, вона всіх їх вважала за сучасників, хіба що текст однозначно не давав змоги дійти такого висновку. Я був вражений, якою мірою давню літературу можна, фактично, читати так, ніби її написано сьогодні, а той, хто нічого не знає про історію, в життєвих реаліях минувшини може просто вбачати реалії далеких країв.
Я ніколи не писав Ганні. Але читав їй і далі. Коли я жив один рік в Америці, присилав їй касети звідти. А коли їздив у відпустку або мав надто багато роботи, могла трапитись довгенька перерва, поки я приготую наступні касети; я не виробив ніякого постійного ритму, а просто посилав касети щотижня, що два тижні, а інколи й через три або чотири тижні. Мене не обходило, що тепер, коли Ганна сама навчилася читати, їй уже, може, не потрібні мої касети. Вона може читати і щось інше. Читання вголос було моїм способом промовляти до неї, спілкуватися з нею.
Я зберіг усі її листи. Письмо змінювалось. Спершу Ганна примусила літери набути однакового нахилу, мати однакову висоту й ширину. Коли вона впоралась із цим завданням, письмо стало легшим і впевненішим. Швидким воно не стало ніколи. Проте набуло певної суворої краси, властивої письму літніх людей, яким мало доводилось писати.
7
Я тоді й у думці не мав, що Ганна коли-небудь вийде на свободу. Обмін листами й касетами був такий звичайний і знайомий, а Ганна так необтяжливо була водночас і близька мені, й далека, що я хотів би увічнити той стан. Як зручно і як егоїстично, — і я знав про це.
А потім надійшов лист від начальниці в’язниці.
«Ви і фрау Шміц листуєтесь уже багато років. Це єдиний зв’язок, який фрау Шміц підтримує із зовнішнім світом, і тому я звертаюся до Вас, хоч і не знаю, як тісно Ви пов’язані з нею і чи Ви родич їй або приятель.
Наступного року фрау Шміц знову подаватиме прохання про помилування, і я гадаю, що її прохання задовольнять. Невдовзі по тому її випустять на свободу — після вісімнадцяти років ув’язнення. Звичайно, ми можемо подбати для неї про житло й роботу, а отже, і спробуємо подбати; з роботою в її літа буде важко, дарма що вона цілком здорова й набула великої вправності в нашій швацькій майстерні. Але було 6 краще, щоб не ми подбали про це, а родичі або друзі виявили таку турботу, й випущені на волю перебували поблизу від них, відчували їхню підтримку. Вам навіть несила уявити, якою самотньою й безпорадною може почуватися людина після вісімнадцяти років ув’язнення.
Фрау Шміц цілком спроможна обслуговувати себе й виконувати хатню роботу. Було б досить, якби Ви знайшли для неї невеличку квартиру й роботу, могли принагідно провідувати її в перші тижні та місяці і запрошувати до себе, подбали, щоб вона мала змогу дізнатися, що їй можуть запропонувати церковна громада, вечірні загальноосвітні курси, служба підтримки родини й т. ін. Крим того, просидівши у в’язниці вісімнадцять років, нелегко вперше вийти в місто, робити закупи, розмовляти з представниками влади, сходити в ресторан. Із супроводом було б легше.
Я звернула увагу, що Ви не відвідуєте фрау Шміц. Якби відвідували, я 6 не писала Вам, а тільки запросила б на розмову під час якогось візиту. А тепер Вам уже неодмінно треба відвідати її перед звільненням. З цієї нагоди прошу Вас зазирнути й до мене».
Лист закінчувався щирими привітаннями, які я пов’язав не зі своєю особою, а зі щирістю прохання самої начальниці. Я вже чув про неї: її установу вважали за надзвичайну, а її голос мав вагу в питаннях реформи пенітенціарної системи. Мені сподобався її лист.
Але не сподобалося те, що навалювалось на мене. Звичайно, я мав подбати про роботу та житло й навіть зробив усе потрібне. Мої приятелі, що ані використовували, ані здавали квартирантам прибудову до свого будинку, були готові за невеличку платню пустити туди Ганну. Швачка-грекиня, в якої я вряди-годи перешивав собі одяг, зголосилася взяти
