Читець - Бернхард Шлінк
— Ганна читала їх?
— Вона завжди продумано замовляла книжки. Я ще багато років тому була змушена дістати для неї загальну бібліографію праць про концентраційні табори, а потім, рік чи два тому, попросила дібрати для неї назви книжок про жінок у концтаборах — в’язнів та охоронців. Я написала до Інституту сучасної історії, й мені вислали звідти окрему бібліографію. Відколи фрау Шміц навчилася читати, вона одразу почала читати про концтабори.
Над ліжком висіло чимало невеличких вирізок і нотаток. Я став навколішки на ліжко і взявся читати. То були цитати, вірші, невеличкі повідомлення, навіть кулінарні рецепти, що їх Ганна занотувала або вирізала, як і картинки, з газет і часописів. «Весна стрічки свої блакитні знов розпускає у повітрі», «Тіні хмар літають над ланами» — всі вірші були сповнені захвату перед природою й тугою за нею, а картинки зображували ясний весняний ліс, заквітчані луки, осіннє листя й поодинокі дерева, вербу над струмочком, вишню зі стиглими червоними ягодами, жовті й жовто-гарячі восени каштани. На одному газетному фото були зображені в темних строях літній чоловік і молодик, які подавали один одному руки, і в молодику, що схилився перед літнім добродієм, я впізнав себе. Я тоді закінчував гімназію, і на випуску директор нагородив мене премією. Це було давно вже по тому, як Ганна виїхала з міста. Невже вона, не вмівши читати, передплачувала тоді місцеву газету, в якій і з’явилося фото? Хай там як, їй довелося докласти великих зусиль, щоб дізнатися про фото й дістати його. Може, й на процесі вона вже мала його, тримала з собою? Сльози знову здушили мені груди.
— Вона навчилася читати завдяки вам. Ходила в бібліотеку і брала книжки, записані на касетах, і стежила за тим, що чула, слово в слово, речення за реченням. Магнітофон не міг витримати, що його стільки разів вмикають і вимикають, крутять уперед і назад, і раз по раз ламався, його щоразу доводилось лагодити, а оскільки для цього був потрібний дозвіл, я нарешті здогадалася, що робить фрау Шміц. Спершу вона не хотіла казати, та коли почала писати й попросила в мене книжку з рукописними шрифтами, вже було годі приховати що-небудь. Вона дуже пишалася, що навчилась, і хотіла поділитися своєю радістю.
Поки вона говорила, я й далі стояв навколішки, прикипівши очима до картинок та нотаток, і насилу тамував сльози. А коли повернувся й сів на ліжку, начальниця сказала:
— Вона так сподівалася, що ви напишете їй. Вона отримувала пошту тільки від вас, і, коли роздавали пошту й вона запитувала: «А мені немає листа?» — то мала на увазі не бандероль із касетами. Чому ви ніколи не писали їй?
Я знову мовчав. Я б не міг говорити, а тільки затинався б і плакав.
Начальниця підступила до полиці, взяла бляшанку від чаю, сіла поряд зі мною й дістала з кишені свого костюма згорнений аркуш.
— Вона лишила мені листа, своєрідний заповіт. Я прочитаю вам те, що стосується вас.
Начальниця розгорнула аркуш.
«У бузковій бляшанці від чаю є трохи грошей. Дайте їх Мікаелеві Берґу: разом із сімома тисячами марок, що лежать в ощадкасі, він повинен передати їх доньці, що разом з матір’ю пережила пожежу в церкві. Хай вона вже вирішує, куди їх подіти. І скажіть йому, що я вітаю його».
Отже, Ганна не лишила мені ніякої записки. Може, хотіла образити мене? Чи покарати? Чи її душа була така втомлена, що вона могла зробити й написати тільки найнеобхідніше?
— Якою була вона ці всі роки, — я зачекав, аж поки спромігся говорити далі, — і якою була вона в останні дні?
— Упродовж багатьох років вона жила тут, не, мов у монастирі. Немов вона доброхіть подалася сюди, добровільно скорилася тутешнім порядкам і немов монотонна робота правила їй за своєрідну медитацію. Інші жінки, з якими вона була приязна, хоч і зберігала дистанцію, дуже поважали її. Ба більше, вона мала авторитет із нею радились, коли виникала якась проблема, а коли їй доводилося стати свідком суперечки, жінки завжди погоджувалися з її постановою. Вона подалася лише кілька років тому. Вона завжди доглядала себе, попри свою міцну статуру, була струнка й дотримувалася скрупульозної, дбайливої охайності. А тоді стала забагато їсти, рідко вмиватися, погладшала, від неї почало тхнути. Але при цьому аж ніяк не видавалась нещасливою чи незадоволеною. Власне, було таке враження, ніби перебування в монастирі вже не задовольняє її, ніби в монастирі забагато товариства й балачок і вона повинна втекти ще далі, в самотню келію, де її вже ніхто не бачить і де зовнішній вигляд, одяг і запах уже не мають значення. Ні, слова, мовляв, вона подалася, неточні. Вона по-новому визначила своє місце, і то способом, що відповідав її вдачі, але вже не справляв враження на решту жінок.
— А в останні дні?
— Була як і завжди.
— Я можу побачити її?
Начальниця кивнула головою, але сиділа й далі.
— Чи може людині світ за роки ув’язнення стати таким нестерпним? Що вона радше накладе на себе руки, ніж знову повернеться у світ зі свого монастиря й самотності?
Вона повернулася до мене:
— Фрау Шміц не написала, чому вона наклала на себе руки. А ви не кажете, що сталося між вами і що, можливо, посприяло тому, що напередодні дня, коли ви мали забрати фрау Шміц, вона наклала на себе руки.
Начальниця згорнула аркуш, застромила в кишеню, підвелась і розправила спідницю.
— Знаєте, мене вразила її смерть, і тієї миті я розгнівалась і на фрау Шміц, і на вас. Але ходімо.
Вона знову пішла вперед, цього разу вже мовчки. Ганна лежала у відділі для хворих у вузенькій кімнаті. Нам якраз вистачило місця, щоб стати між стіною і ношами. Начальниця відгорнула простирадло.
Ганні обв’язали голову хусткою, щоб підтримати підборіддя, поки захолоне тіло. На обличчі не було видно ні муки, ні примирення. Воно видавалося застиглим і мертвим. Коли я придивився пильніше, на мертвому обличчі проступило живе, на старому — молоде. Отак, напевне, й зі старими подружжями, думав я. Для дружини в літньому чоловікові завжди зберігається юний, а для нього — краса і звабливість молодої жінки в старенькій бабці. Чому я не бачив свідчень цієї краси тиждень тому?
Я не повинен був плакати. Коли начальниця запитально глянула на мене,