Читець - Бернхард Шлінк
Як і завжди, колективну провину можна і в моральному аспекті, і в юридичному або браги на себе, або не брати, і для мого покоління студентів це була реальність, серед якої ми жили. Вона була пов’язана не тільки з тим, що скоєно за третього райху. Єврейські надгробки оскверняли свастиками, чимало колишніх нацистів робило собі кар’єру у сфері судочинства, адміністрації, в університетах, Федеративна Республіка Німеччини не визнала держави Ізраїлю, передвоєнну еміграцію та антифашистський опір дехто трактував як пристосуванство — все це виповнювало нас сорому, навіть коли була змога пальцем показати на винуватців. Можливість показати пальцем на винуватців не рятувала нас від сорому. Зате долала пов’язані з ним страждання. Пасивні страждання від сорому й ганьби вона перетворювала в енергію, активність, агресію. А розрив із батьками, які завинили, був надто вже гострий.
Я ні на кого не міг показати пальцем. На своїх батьків не міг уже тому, що нічого не міг їм закинути. Просвітницьке завзяття, яким я колись як учасник семінару з концтаборів засудив свого батька до ганьби, вже минулося, стало прикрим для мене. А те, що коїли інші, належні до мого соціального середовища, і в чому вони завинили, було, хай там як, не таке страшне, як те, що коїла Ганна. Я, власне, мав показати на Ганну. Але палець, спрямований на Ганну, показував і на мене. Я любив її. І не тільки любив, я обрав її. Я намагався переконати себе, що, обравши Ганну, я ще нічого не знав про те, що вона коїла. Я намагався, отже, опинитись у тому стані невинності, в якому діти люблять своїх батьків. Але любов до батьків — це єдина любов, за яку людина не відповідає.
А можливо, людина відповідає навіть на любов до батьків. Тоді я заздрив студентам, що відвернулися від своїх батьків, а отже, від усього покоління злочинців і свідків, від усіх толерантних і примирливих, подолавши завдяки цьому якщо не свій сором, то принаймні страждання як елемент того сорому. Але звідки походила ота хвальковита впевненість у своїй непогрішності, яку я так часто помічав у них? Як можна відчувати провину та ганьбу й водночас козиряти своєю непогрішністю? Може, розрив із батьками — тільки риторика, галас, шум, які мають заглушити те, що разом з любов’ю до батьків неодмінно постає і причетність до їхньої провини?
Але такі думки з’явилися згодом і навіть тоді не давали ніякої розради. Як вони могли бути розрадою, коли моє страждання, породжене коханням до Ганни, певною мірою було долею мого покоління, німецькою долею, якої я міг уникнути і яку, я міг переграти тільки з набагато гіршим результатом, ніж решта. І все-таки добре бодай те, що я відчував тоді належність до свого покоління.
2
Працювавши стажером, я оженився. З Гертрудою я познайомився на гірськолижній базі, й коли решта студентів наприкінці вакацій поїхали додому, вона лишилась, аж поки я вийшов з лікарні, повернулися ми разом. Вона теж була юристка; ми разом навчалися, разом складали іспит і стали разом стажерами. Ми взяли шлюб, коли Гертруда завагітніла.
Я не розповідав їй про Ганну. Кому хочеться, думав я, чути про давніші почуття свого партнера, не будучи об’єктом тих почуттів. Гертруда була розважлива, працьовита й віддана, і якби ми вели селянське господарство з багатьма слугами і служницями, виводком дітей та купою роботи, коли подружжя не має часу одне для одного, тоді б наше життя було наповненим і щасливим. А ми жили в трикімнатній квартирі у новобудові в передмісті, й лиш утрьох; я знав тільки нашу донечку Юлю, Гертруду і свою працю стажером. Я ніколи не міг позбутися звички порівнювати свої інтимні стосунки з Гертрудою з інтимними сценами, які пережив із Ганною, і, тримаючи Гертруду в обіймах, мені завжди здавалося, що це неправда, що вона несправжня, не так доторкається до мене, не так гладить, не такий має запах, не такий смак. Я думав, що згодом це мине. Сподівався мине. Я хотів звільнитися від Ганни. Але відчуття, ніби все несправжнє, не минало.
Коли Юлі виповнилось п’ять років, ми розлучилися. Ми обоє вже не могли й далі не відчувати гіркоти і зберігати вірність нашому зв’язку. Мене мучило, що ми не можемо дати Юлі чуття захищеності, якого вона так палко прагнула. Коли ми з Гертрудою були близькі та віддані одне одному, Юля почувалася, мов риба у воді. Була у своїй стихії. А помітивши напругу між нами, бігала від мене до матері й запевняла, що ми любимо одне одного і що й вона нас любить. Вона хотіла мати братика і зраділа б навіть ще більшій кількості братів та сестер. Вона довго не могла збагнути, що означає розлучення, і хотіла, коли я навідував її, щоб я нікуди не йшов, а коли навідувала мене, щоб приходила й Гертруда. Коли я йшов, а вона дивилася з вікна, і я під її засмученим поглядом сідав у машину, мені краялося серце. Я відчував: те, в чому ми відмовляємо доньці, — не тільки її бажання, а й право. Ми порушили її право, ошукали її, дозволивши собі розлучитись, і від того, що ми зробили це спільно, провина не стає наполовину менша.
Свої подальші любовні зв’язки я намагався і краще починати, й краще закінчувати. Я зрозумів, що жінка повинна бодай трохи так само, як Ганна, доторкатись і гладити, бодай трохи пахнути, як вона, і смакувати, як вона, й лише тоді в наших стосунках з’являлося щось справжнє. І я розповідав їм про Ганну. Іншим жінкам я й про себе більше розповідав, ніж Гертруді: нехай самі шукають собі пояснень, коли щось у моїй поведінці й у моїх настроях видається їм дивним. Але жінкам не хотілося довго слухати. Я згадую Елен, американку-літературознавця, що без слів заспокійливо гладила мене по спині, коли я розповідав їй, і так само без слів заспокійливо гладила далі, коли я замовк. А психоаналітик Гезина вважала, що
