Читець - Бернхард Шлінк

Вона зачекала, чи скажу я що-небудь, але мені нічого не спадало на гадку. Спершу думав сказати, мовляв, я не вмію проганяти. Та це була неправда: когось проганяють і тоді, коли запихають його в нішу.

— Ти одружений?

— Був. Ми з Гертрудою розлучилися багато років тому, наша донька живе в інтернаті; сподіваюсь, останній рік свого навчання в школі вона проведе не там, а переїде до мене.

Тепер уже я чекав, чи скаже Ганна що-небудь. Але вона мовчала.

— Я заберу тебе наступного тижня, гаразд?

— Гаразд.

— Тихенько чи можна трохи гучніше та веселіше?

— Тихенько.

— Що ж, заберу тебе зовсім тихо, без музики й без шампанського.

Я підвівся, встала і вона. Ми дивились одне на одного. Двічі продзеленчало, і решта жінок уже зайшли до будинку. Її очі знову немов обмацували моє обличчя. Я пригорнув її, але відчував її як щось несправжнє.

— Щасливо, хлопче.

— Тобі теж.

Отож ми попрощалися ще раніше, ніж мали розстатися в будинку.

9

Наступний тиждень був надто завантажений. Я вже не знав, чи я опинився в цейтноті тільки з доповіддю, над якою працював, чи й сам себе придушив тягарем роботи й намаганням домогтися успіху.

Думки, з якими я почав роботу над доповіддю, нікуди не годилися. Коли я заходився аналізувати їх, там, де я сподівайся сенсу й закономірності, я натрапляв то на одну випадковість, то на іншу. Замість примиритися з цим, я, заклопотаний, затятий, переляканий, досліджував далі, немов не тільки мої думки про реальність, а й сама вона мала ґандж, і був ладен викривити, роздути або зрізати результати своїх досліджень. Мене опанував незвичайний неспокій, щоправда, я засинав, вкладаючись пізно в ліжко, та через кілька годин уже прокидався й не міг склепити повік, аж поки таки підводився і знову читав або писав.

Робив я і все потрібне, готуючись до звільнення Ганни. Обставив її квартиру меблями від «Ікеа», купив ще зо дві старі шафи, попередив про прихід Ганни швачку-грекиню й поприносив найновішу інформацію про можливі види соціальної та освітньої допомоги. Накупив харчів, розставив книжки на полиці, повісив картини. Запросив садівника, той доглянув садочок, що підступав до тераси навколо житлової кімнати. Отак готуючись, я теж був страшенно заклопотаний і затятий: мені було вже задосить і клопоту, й переживань.

Але цього всього було якраз досить, щоб не думати про візит до Ганни. Лиш іноді, коли я вів машину, або, втомлений, сідав за письмовий стіл, або лежав у ліжку, не маючи змоги заснути, або був у Ганниній квартирі, думки про той візит брали гору й підступали спогади. Я бачив її на лаві з поглядом, спрямованим на мене, бачив її в басейні з обличчям, зверненим до мене, і знову відчував, що я зрадив її, завинив перед нею. Але я знов обурювався цим почуттям і звинувачував її, вважав, що вона дуже легко й просто відкрутилася від своєї провини. Каже, ніби тільки мертві можуть вимагати звіту, зводить провину і розплату лише до кепського сну і страшних сновидь, — що тут лишається живим? Та думав я, звісно, не про живих, а про себе. Хіба я не можу й собі вимагати звіту від неї? Що ж мені лишилося?

Після обіду напередодні того дня, коли Ганну мали звільнити, я зателефонував до в’язниці. Спершу розмовляв із начальницею.

— Знаєте, я трохи занепокоєна. Нікого, хто просидів так довго у в’язниці, звичайно не випускають, перше ніж він кілька годин, а то й цілий день погуляє за межами в’язниці. А фрау Шміц відмовилася від такої прогулянки. Завтра їй доведеться нелегко.

Потім мене з’єднали з Ганною.

— Подумай, як нам провести завтрашній день. Може, хочеш одразу до себе додому, чи, може, в ліс або на річку?

— Я подумаю. А ти й досі все наперед плануєш, еге ж?

Ці слова розсердили мене. Я завжди дратувався, коли мої подружки часом казали мені, що я не досить безпосередній, занадто багато думаю головою, а не серцем.

З моєї мовчанки Ганна зрозуміла, що я розсердився, і засміялася:

— Хлопче, не сердься, я й не думала ображати тебе.

Після довгих літ я побачив Ганну на лаві вже як літню жінку. Вона скидалась на літню жінку, й від неї тхнуло як від літньої жінки. Але я геть не звернув уваги на її голос. Її голос був зовсім молодий.

10

А наступного ранку Ганну знайшли вже мертву. Вона повісилась на світанку.

Коли я приїхав, мене провели до начальниці. Я вперше побачив її — невеличку худеньку жінку з темно-русими косами і в окулярах. Вона здавалась непоказною, аж поки починала говорити — з силою і теплом, завзятими очима й енергійними рухами рук. Запитала мене про вчорашню телефонну розмову й про зустріч минулого тижня. Чи я ні про що не здогадувався, чи мене ніщо не стривожило? Я заперечив. Не було й ніяких здогадів і тривог, які я міг неусвідомлено згнітити.

— Звідки ви знаєте її?

— Ми жили по сусідству.

Вона пильно подивилася на мене, і я збагнув, що треба сказати щось іще.

— Ми жили по сусідству, познайомились і приятелювали. А як студент я був замолоду на процесі, коли її засудили.

— Чому ви присилали касети фрау Шміц?

Я промовчав.

— Ви знали, що вона була неписьменна, так? Звідки ви знали?

Я стенув плечима. Я не розумів, чому її мають обходити наші стосунки з Ганною. Сльози здушили мені груди, і я боявся, що не зможу говорити. Я не хотів плакати перед нею.

Вона, звичайно, посмітила, в якому я стані.

— Ходімо зі мною, я вам покажу камеру фрау Шміц.

Вона пішла вперед, проте обернулась до мене, щоб розповісти мені щось і пояснити. Отут терористи вчинили замах, ось швацька майстерня, де працювала Ганна, отут Ганна колись влаштувала сидячий страйк, аж поки скасували скорочення видатків на бібліотеку, отут прохід до бібліотеки. Перед камерою вона зупинилася.

— Фрау Шміц не спакувалася. Ви побачите камеру такою, якою вона була за її життя.

Ліжко, шафа, стіл і стілець, на стіні над столом полиця, а в кутку за дверима умивальник та унітаз. Замість вікна склоблоки. Стіл був чистий. На полиці стояли книжки, будильник, ганчір’яний ведмедик, дві склянки, розчинна кава, бляшанка від чаю, касетний магнітофон, а в двох нижніх шухлядках мої касети.

— Вони тут не всі, — стежила за моїм поглядом начальниця. — Фрау Шміц завжди давала деякі касети службі допомоги сліпим в’язням.

Я підійшов до полиці.