Читець - Бернхард Шлінк
Спершу мене лякала перспектива, що, вертаючись додому, мені знову доведеться проминати на звивистій дорозі ельзаські села й шукати якого ресторану, щоб поїсти. Але той страх був наслідком не справжніх почуттів, а міркувань, як має почуватися людина після відвідин концтабору. Я й сам це помітив, стенув плечима і знайшов у селі на схилі Воґезів ресторан «Au Petit Carbon» — «У хлопчика». Сидячи за столом, бачив з вікна долину. «Хлопче», — саме так зверталась до мене Ганна.
Під час першої поїздки я ходив по території концтабору, аж поки його закрили. Потім сів під пам’ятником, що стоїть вище від табору, й роздивлявся всі його споруди. В душі я відчував величезну порожнечу, ніби шукав тих наочних уявлень не десь зовні, а в собі самому й тепер мусив признатися, що не знайшов нічого.
Потім споночіло. Я чекав цілу годину, поки шофер невеличкого ваговоза посадив мене у відкритий кузов та довіз до сусіднього села, і я зрікся наміру цього самого дня їхати автостопом назад. Я знайшов у сільському заїзді дешеву кімнату і з’їв у ресторанчику пісний антрекот зі смаженою картоплею й горохом.
За сусіднім столом четверо чоловіків галасливо грали в карти. Відчинилися двері, й зайшов не вітаючись невисокий літній чоловік. Він був одягнений у закороткі штани, одна нога була дерев’яна. Коло шинквасу замовив пиво. До чоловіків за сусіднім столом він повернувся плечима, показавши свій досить великий лисий череп. Картярі відклали карти, потягнулись до попільнички, взяли недопалки, кинули й поцілили в лисину. Чоловік коло шинквасу махнув рукою біля потилиці, немов відганяючи мух. Господар подав йому пиво. Ніхто й слова не мовив.
Я не витримав, скочив на рівні ноги й підійшов до сусіднього столу:
— Припиніть!
Я аж тремтів з обурення. За мить літній чоловік, накульгуючи, підскочив до столу, нахилився, щось роблячи, над своєю ногою, і раптом уже тримав дерев’яну ногу обіруч, луснув нею по столу, аж забряжчали кухлі й попільничка, й гепнувся на вільний стілець. При цьому пискливо зареготав своїм беззубим ротом, засміялася й решта хмільним деренчливим сміхом.
— Припиніть! — реготали вони, показуючи на мене. — Припиніть.
Уночі навколо заїзду шаленів вітер. Я не замерз, а завивання вітру, тріск дерев перед вікнами і час від часу гупання віконниці не були такі гучні, щоб я через них не міг заснути. Але в душі мені ставало дедалі тривожніше, аж поки я затрусився всім тілом. То був не страх як сподівання лиха, а тільки дослухався до вітру, відчув полегшу, коли він трохи вщух, злякався коли знову набрав сили, і не знав, як я вранці встану, поїду автостопом назад, учитимусь далі, піду колись на роботу, матиму дружину й дітей.
Я прагнув водночас і зрозуміти, й засудити Ганнин злочин. Але для цього він був надто страхітливий. Намагаючись зрозуміти, мені здавалося, що цей злочин не треба засуджувати більше, ніж, власне, його слід засудити. А коли намагався засудити його як слід, не лишалося місця для розуміння. Але я однаково намагався зрозуміти Ганну: не зрозуміти її означало б знову її зрадити. Я не впорався з цим завданням. Я прагнув поставити поряд розуміння й засудження. А вони були несумісні.
Наступного дня був знову чудовий літній день. З автостопом мені пощастило, й за кілька годин я повернувся додому. Я йшов містом, немов давно його не бачив; вулиці, будинки й люди видавались мені чужими. Але чужий, світ концтаборів через те не став мені ближчим. Мої штрутгофські враження розмістилися поряд із кількома вже засвоєними образами Аушвіцу, Біркенау й Берґен-Бельзена і разом з ними стали штампами.
16
Потім я ще пішов до голови суду. Піти до Ганни я не спромігся. Але нічого не робити я теж не міг.
Чому я не спромігся поговорити з Ганною? Вона покинула, одурила мене, не була тією жінкою, яку я бачив у ній або яку дофантазовував у ній. А ким був для неї я? Малим читачем, яким вона скористалася, недорослим коханцем, яким вона тішилась? Невже вона б і мене послала в газову камеру, якби не змогла покинути, але захотіла позбутися.
Чому я не міг нічого не робити? Я казав собі, що повинен запобігти помилковому вирокові. Повинен подбати про утвердження справедливості, незважаючи на брехню, якою окутала Ганна своє життя, — справедливості, так би мовити, для Ганни і проти неї. Та насправді імені йшлося не про справедливість. Я не міг полишити Ганну такою, якою вона була або намагалась бути. Я повинен подбати про неї, мати на неї якийсь вплив, якщо не прямий, то принаймні опосередкований.
Голова суду знав про нашу семінарську групу і охоче зголосився прийняти мене для розмови після одного судового засідання. Я постукав, мене запросили, привітали, запропонували сісти на стілець перед письмовим столом. Голова сидів за столом у самій сорочці. Мантія звисала зі спинки та билець його крісла: було видно, що він сів у неї за стіл, а потім вона просто зісковзнула з нього. Така картина схиляла до невимушеності, перед очима поставав чоловік, що скінчив свою денну працю й задоволений нею. Без тієї дратливості на обличчі, за якою він ховався під час засідань, я бачив тільки чисте, розумне, безневинне обличчя службовця. Він нескуто теревенив зі мною, розпитуючи про те або те. Що думає наша семінарська група про судовий процес, що робить професор із нашими протоколами, на якому ми курсі, на якому курсі я, чому я вивчаю юриспруденцію і коли я хочу складати іспит. Я аж ніяк не повинен надто пізно подати заяву на іспит.
Я відповідав на всі запитання. Потім слухав, як він розповідав мені про своє
