Ратники князя Лева - Петро Михайлович Лущик

— Гійом де Пардо навіть мертвим служить братам, — заперечив Бомон.

— Так, він молиться за нас усіх, — згодився Тугар, але відповідь колишнього лицаря здивувала його.

— І не лише молиться. Він служить ордену навіть зараз.

— Розвійте моє незнання, cip! — попросив Тугар. — Це пов’язане з тим, чому я тут?

— Ти завжди був проникливим. Цю твою рису свого часу відзначив ще Роже, рекомендувавши мені взяти саме тебе своїм зброєносцем замість убитого Джузеппе. Так, ти тут тому, що тебе сюди закликав Гійом де Пардо.

— Я слухаю вас, cip! — з готовністю сказав Тугар і зібрався підвестися, але Едуард зупинив його, поклавши руку на плече.

— Сиди! Розмова буде довгою. Статут монастиря забороняє перебувати стороннім всередині довше визначеного терміну, тому вже сьогодні до заходу сонця ти повинен покинути ці стіни, але не переживай — тобі дадуть теплий одяг і вкажуть шлях.

— Шлях куди? На Русь?

— Ти знаєш? — здивувався Бомон.

— Відправляючи мене сюди, магістр поцікавився, чи не бажаю я повернутися додому, і повідомив, що мій шлях проляже через цей монастир, — пояснив Тугар.

— Що’ж, усе вірно. Саме про це ми домовилися із магістром десять років тому.

Едуард Бомон замовк, обдумуючи, з чого почати. Тугару хотілося якнайшвидше дізнатися про завдання, яке йому доведеться виконати і таємницю якого так оберігають Великий магістр тамплієрів і колишній лицар цього ордену, але русич знав, хто він насправді, тому лише мовчав. Видно, час дійсно підпирав, тому Едуард не став випробовувати його терпіння.

— Ти пам’ятаєш Леона де Фруа? — запитав він.

— Діда Леона? — здивувався Тугар. — Звичайно, пам’ятаю. Саме він познайомив нас із братом зі статутом ордену.

— Так, саме дідом Леоном ви з Нежданом і називали його. А тепер скажи мені, але чесно. Я не хочу тебе образити своєю недовірою, але якщо брат Леон розповідав тобі про це, то це скоротить нашу розмову, а якщо ні — ти дізнаєшся про це вже зараз.

— Що я маю сказати?

— Брат Леон розповідав вам про таємницю, з якою жив останні роки? Може, не розповідав, а просто проговорився?

Тугар здивовано подивився на Едуарда, щось подумав і впевнено відповів:

— Ні, нічого він нам не говорив. Якщо це не була його особиста таємниця, дід Леон нізащо б не поділився нею з ким би то не було.

— Я так і думав.

— Що це за таємниця? Мені дозволено знати про неї?

— Через неї ти й тут. Послухай мене уважно. І по можливості не перебивай. До Леона де Фруа потрапила (як — я не знаю, та це й не так важливо у даному випадку) дорогоцінна реліквія, що стосується підвалин нашої віри. Ти пам’ятаєш Святе Письмо? Книга Виходу, глава двадцять вісім, вірш сімнадцять?

Тугар знову задумався. Він не настільки знав Біблію, а тим більше — Старий Заповіт, щоб отак зразу, без підготовки, процитувати його. Співрозмовник зрозумів, що дав колишньому зброєносцю непосильне завдання, усміхнувся і впевнено, без заминок, мовив:

— «І понасаджуєш на ньому насадження з каміння, чотири ряди. Ряд: рубін, топаз і смарагд; ряд перший. А ряд другий: карбункул, сапфір і яспіс. А ряд третій: опал, агат і аметист. А четвертий ряд: хризоліт і онікс і берил, вони будуть вставлені в золото в своїх гніздах. А камені нехай будуть на ймення дванадцяти Ізраїлевих синів, на ймення їх; різьбою печатки, кожен на ймення його, нехай будуть для дванадцяти родів».

Тугар уважно слухав, дивуючись начитаності і пам’яті Бомона.

— Ви хочете сказати, що брат Леон носив із собою нагрудник Аарона? — недовірливо запитав він.

— Саме так! — підтвердив Едуард.

— Але звідки?

— А ось це — не моя таємниця, і тому не можу її відкрити.

— І де тепер цей нагрудник? Я не пригадую, щоб ви хоч словом проговорилися про нього. Значить, його поховали разом з дідом Леоном?!

— Перед смертю брат Леон передав реліквію Гійому де Пардо.

До Тугара поволі почала доходити істина.

— І її поховали разом із ним! — закінчив він.

— І тут ти правий. Нагрудник Аарона лежить у печері монастиря поблизу Бакоти. Вірніше, не сам нагрудник, а лише камені, що символізують дванадцять колін Ізраїлевих.

— Але як ви про це дізналися? Звідки про це знає магістр?

— Ти, напевне, знаєш, що абата Опізо, що свого часу коронував вашого короля Данила, назад до Рима супроводжували лицарі-тевтонці. З ними Гійом і відправив тодішньому Великому магістру де Віш’є повідомлення про реліквію. Не прямо, щоб ніхто не зміг здогадатися, а лише так, щоб зрозуміли посвячені. Якби власнику реліквії загрожувала небезпека або смерть, він мав передати її наступнику. Але Гійом не встиг. Помираючи на полі бою, він попросив мене подбати про Злату і встиг сказати лише: «Передай Роже, що я маю...» І помер. Тоді я не зрозумів його і лише через роки від Магістра дізнався про все.

— Так,